— Як хочеш, — спокійно відповіла Мадлен.
Він почав докладно розвивати свою думку:
— Так усе стає ясним, як день, — у випадку поділу спадщини на рівні частини. Ми одержуємо спадщину від друга, який не хотів робити між нами різниці, не хотів віддавати перевагу комусь із нас, не хотів, щоб здавалось, ніби він каже: «Я віддаю перевагу тому чи тому після своєї смерті, як робив я це за життя». Він, звичайно, більше любив дружину, проте, залишаючи спадщину як тому, так і тій, хотів підкреслити, що його прихильність була цілком платонічна. І будь певна: якби він поміркував гарненько, то саме так і зробив би. Він цього не обмислив, він не передбачив наслідків. Як сама ти щойно дуже слушно сказала: тобі він дарував квіти щотижня і тобі він вирішив лишити свій останній дар, не здаючи собі справи…
Мадлен перепинила його, роздратовано мовивши:
— Справа ясна. Я все зрозуміла. Тобі нема чого більше розводитись. Іди швидше до нотаря.
— Ти маєш рацію, я зараз іду, — пробурмотів, червоніючи, Дю Руа.
Він узяв капелюх і сказав, виходячи:
— Я спробую порозумітись із племінником на п’ятдесяти тисячах франків, гаразд?
Вона відповіла згорда:
— Ні. Дай йому сто тисяч франків, як він просить. Візьми їх з моєї частини, коли хочеш.
Він раптом засоромився і прошепотів:
— О ні! Ми поділимо цю суму. Залишивши йому по п’ятдесят тисяч франків кожен, ми одержимо ще цілий мільйон. — І додав. — До скорого побачення, моя маленька Мад.
Він пішов до нотаря, щоб пояснити йому комбінацію, яку придумала, за його словами, дружина.
Другого дня подружжя підписало дарчий лист на п’ятсот тисяч франків, що їх Мадлен Дю Руа віддавала своєму чоловікові.
Погода була чудова, і Жорж, вийшовши з контори, запропонував пройтись пішки до бульварів. Він поводився мило, запобігливо, з повагою, дуже ніжно. Він сміявся, радіючи з усього, тим часом як вона була задумана і навіть трохи сувора.
Стояв досить холодний осінній день. Перехожі йшли швидко, немов поспішаючи кудись. Дю Руа підвів Мадлен до тієї крамниці, де він так часто милувався хронометром, мріючи про покупку.
— Дозволь мені подарувати тобі яку-пебудь оздобу, — сказав він.
— Як хочеш, — відповіла вона байдуже.
Коли зайшли в крамницю, Дю Руа спитав:
— Що ти хочеш: кольє, браслет чи сережки?
Вигляд золотих речей, діамантів та самоцвітів розвіяв її вдавану холодність, і вона дивилась жвавим, зацікавленим поглядом на повні коштовностей вітрини.
І раптом спалахнула бажанням:
— Ось гарненький браслет!
Це був ланцюжок химерної форми, кожне кільце якого прикрашував який-небудь дорогоцінний камінь.
— Скільки коштує цей браслет? — спитав Жорж.
— Три тисячи франків, пане, — відповів ювелір.
— Якщо ви віддасте його за дві з половиною тисячі, то я візьму його.
Ювелір повагався, а тоді відказав:
— Ні, пане, це неможливо.
Проте Дю Руа вів далі:
— Ось що: ви додасте цей хронометр за півтори тисячі франків; це становитиме чотири тисячі, які я заплачу готівкою. Згода? Якщо ви не хочете, то я піду до іншої крамниці.
Ювелір іще якусь хвилину вагався і нарешті згодився:
— Що ж, хай буде так, пане.
Журналіст, сказавши свою адресу, докинув:
— Ви викарбуєте на хронометрі вензель: мої ініціали — Ж. Р. К., — а вгорі — баронську корону.
Мадлен здивовано всміхнулася. А коли вони виходили, вона взяла чоловіка під руку вже з певною ніжністю. Він таки справді спритний і сильний!.. Тепер, коли він має ренту, йому, звичайно, потрібен і титул. Це так.
Продавець уклонився їм:
— Ви можете покластись на мене, все буде готове на четвер, пане бароне.
Вони проминали театр «Водевіль». Там ішла нова п’єса.
— Коли хочеш, — сказав Дю Руа, — підемо сьогодні ввечері в театр; спробуємо дістати ложу.
Вільна ложа була, і вони взяли її.
— Чи не пообідати нам у ресторані? — раптом запропонував Дю Руа.
— О, з великою охотою.
Він був щасливий, почував себе володарем і вигадував, що б іще зробити.
— Чи не зайти нам до пані де Марель, щоб запросити їх перебути вечір укупі? Кажуть, що її чоловік тут. Я буду дуже радий потиснути йому руку.