Выбрать главу

Він немов казав їм; «Бачите, я купив за п’ятсот тисяч франків релігійний шедевр Маркевича «Христос, що йде по хвилях». І цей шедевр залишиться в мене, перед моїми очима, назавжди — в домі єврея Вальтера».

У світі, в товаристві герцогинь і членів жокей-клубу, довго обговорювали це запрошення, яке, зрештою, ні до чого не зобов’язувало. Туди можна піти, як ходять до пана Пті дивитись на акварелі. Вальтери мають шедевр; одного вечора вони відчинять двері, щоб усі могли помилуватися ним. Тим краще.

«Французьке життя» протягом двох тижнів вміщувало щоранку в хроніці яку-небудь замітку про цей вечір тридцятого грудня, намагаючись розпалити громадську цікавість.

Успіх патрона доводив Дю Руа до нестями.

Він вважав був себе багатієм із тими п’ятьмастами тисячами франків, що їх вирвав у дружини, а тепер він здавався собі бідняком, злидарем, коли порівнював своє нікчемне багатство з дощем мільйонів, який упав коло нього і з якого він нічого не зумів перехопити.

Його заздрість і злість зростали день у день. Він лютував на всіх: на Вальтерів, у яких перестав бувати, на свою дружину, яка, повіривши Ларошеві, відрадила йому колись купувати марокканську позику; а найбільше лютував він на міністра, який ошукав його, використав і після того ще й обідав за його столом двічі на тиждень. Жорж служив йому за секретаря, за агента, за рупор. І коли він писав під його диктовку, йому до жаги кортіло задушити цього тріумфуючого дженджика. Як міністр, Ларош мав не дуже великий успіх, і, щоб зберегти портфель, він старанно намагався приховати своє багатство. Але Дю Руа почував золото у всьому: у ще більш гордовитій мові вискочки-адвоката, в його зухваліших жестах, в його сміливіших твердженнях, в його безмежній самовпевненості.

Ларош панував тепер у домі Дю Руа, заступивши місце графа де Водрека; зі слугами він розмовляв так, немов він був тут другим господарем.

Жорж насилу терпів його і весь тремтів, як собака, що хоче вкусити, однак не зважується. Зате з Мадлен він часто був різким і грубим, але вона тільки знизувала плечима і ставилась до нього, як до невихованої дитини. Проте вона дивувалась з його завжди поганого настрою і раз у раз казала:

— Я тебе не розумію. Ти без угаву скаржишся. А тим часом становище твоє чудове.

Він мовчки обертався до неї спиною.

Він заявив спершу, що не піде на свято до патрона і що ноги його більше не буде у цього підлого єврея.

Вже два місяці пані Вальтер писала йому щодня, благаючи його прийти, призначити побачений, де він захоче, щоб передати йому як вона казала, виграні нею для нього сімдесят тисяч франків.

Дю Руа не відповідав і кидав ці розпачливі листи у вогонь. Звичайно, він не зрікся своєї пайки з їхнього виграшу, але він хотів дошкулити їй, принизити її зневагою, розтоптати. Вона була надто багата! Він хотів показати, що він гордий.

У день огляду картини, коли Мадлен доводила, що він зробить велику помилку, коли не піде, він відповів:

— Дай мені спокій. Я лишаюсь дома.

Відтак, по обіді, він раптом заявив:

— Все ж таки краще відбути цю повинність. Збирайся швидше.

Мадлен чекала цього.

— Я буду готова через чверть години, — сказала вона.

Він бурчав, коли одягався, і навіть в екіпажі все ще виливав свою жовч.

Парадний ганок Карлсбурзького палацу був оствітлений чотирма електричними кулями, що нагадували чотири невеличкі синюваті місяці по чотирьох кутках. Розкішний килим спускався по приступках з високого ганку, і на кожній стояв лакей у лівреї, нерухомий, мов статуя.

— Туману напускають! — пробурмотів Дю Руа.

Він зневажливо знизав плечима, хоч серце його стискалось від заздрості.

Дружина сказала йому:

— Мовчи, будь ласка! Доможися сам такого.

Вони ввійшли і віддали верхній одяг лакеям, що підбігли до них. Тут уже було кілька дам зі своїми чоловіками, що теж скидали з себе хутра. Чути було, як вони шепотіли:

— Чудово! Чудово!

Величезний передпокій був оббитий гобеленами, на яких зображувались пригоди Марса і Венери. Праворуч і ліворуч розходились крила монументальних сходів, що з’єднувались на другому поверсі. Поруччя — справжнісінький шедевр із кованого заліза; його стара, трохи потемніла позолота кидала тьмяні відблиски на східці з червоного мармуру.

При вході в зали двоє дівчаток — одна в рожевому, а друга в блакитному пишному вбранні — подавали дамам букети. Це здалося всім чудовим.

В залах уже було повно гостей.

Жінки були здебільшого в закритих сукнях, аби показати, що вони прийшли сюди, як ходять на приватні виставки. Ті, що мали намір залишитись на бал, були декольтовані.