Якийсь пан — високий, стрункий молодик з білявими бакенбардами, трохи лисий, з тим світським виглядом, що його враз можна впізнати, — вклонився Сюзанні. Дю Руа почув, що його називали: «Маркіз де Казоль», — і раптом у ньому збудилися ревнощі до цього чоловіка. З якого часу Сюзанна його знає? Напевно, з того часу, як розбагатіла? Дю Руа догадувався, що це претендент на шлюб із нею.
Хтось узяв його під руку. Це був Норбер де Варен. Старий поет тинявся тут байдужий і стомлений у потертому фраку; масне його волосся, як завжди, спадало на плечі.
— Це у них зветься — розважатись, — обізвався він. — Зараз танцюватимуть, потім полягають спати, і дівчатка будуть задоволені. Випийте шампанського, воно чудове.
Він налив собі келих шампанського і, цокнувшись з Дю Руа, який теж узяв келих, виголосив:
— П’ю за перемогу розуму над мільйонами!
І додав тихенько:
— Справа не в тому, що вони муляють мені в чужих кишенях і я зовсім не заздрю мільйонерам. Але я протестую з принципу.
Дю Руа його не слухав. Він шукав очима Сюзанну, яка тільки що зникла з маркізом де Казолем. Покинувши Норбера де Варена, він пустився навздогін за дівчиною.
Густий гурт людей, що хотіли пити, спинив його. Пробившись нарешті, він здибався з подружжям де Марель.
З дружиною він зустрічався часто, але чоловіка давно вже не бачив, і той простяг йому обидві руки.
— Який я вам вдячний, мій любий, за пораду, що її ви передали мені через Клотільду. Я виграв близько сотні тисяч франків на марокканській позиці. Це я цілком завдячую вам. Вас справді можна назвати цінним другом.
Чоловіки озиралися, щоб подивитись на цю елегантну, гарненьку брюнетку.
— Замість цієї послуги, дорогий друже, — відказав Дю Руа, — я забираю у вас дружину або, точніше, пропоную їй свою руку. Подружжя треба завжди розлучати.
Пан де Марель уклонився:
— Ваша правда. Якщо я вас загублю з очей, то ми зійдемось на цьому ж самому місці за годину.
— Чудово!
І Дю Руа з Клотільдою поринули в юрбу, а чоловік пішов слідком.
— Як щастить цим Вальтерам! — мовила вона. — Ось що все ж таки значить розумітись на справах.
— Сильні люди завжди домагаються свого, тим чи тим способом, — відповів Жорж.
— Ось двоє дівчат, що матимуть кожна від двадцяти до тридцяти мільйонів посагу, — вела вона далі.— Не кажучи про те, що Сюзанна ще й гарненька.
Він нічого не відповів. Власна думка в чужих устах дратувала його.
Клотільда ще не бачила «Христа, що йде по хвилях». Він запропонував провести її туди. Вони тішились тим, що лихословили про присутніх, глузували з незнайомих. Сен-Потен пройшов мимо них з численними орденами на вилозі фрака, і це їх дуже насмішило. Навіть один колишній посол, що йшов за ним, мав на грудях далеко менше відзнак.
— Це не товариство, а якийсь вінегрет! — зауважив Дю Руа.
Буаренар, що підійшов потиснути йому руку, теж оздобив свою петлицю жовто-зеленою стрічкою, яка була на ньому в день дуелі.
Віконтеса де Персмюр, гладка і вичепурена, розмовляла з якимсь герцогом у маленькому будуарі в стилі Людовика XVI.
Дю Руа прошепотів:
— Любовне побачення.
Проходячи знову по оранжереї, він побачив свою дружину, яка сиділа коло Ларош-Матьє; купа рослин майже ховала їх. Ці двоє немов казали: «Ми призначили тут побачення, публічне побачення. Нам начхати на громадську думку».
Пані де Марель визнала, що цей «Христос» Карла Маркевича — чудова річ, і вони пішли назад. Чоловік її загубився з очей.
Дю Руа спитав:
— А як Лоріна? Вона все ще гнівається на мене?
— Атож, усе так само. Вона не хоче тебе бачити і виходить, коли мова зайде про тебе.
Він нічого не відповів. Несподівана ворожість цієї дівчинки засмучувала і гнітила його.
Сюзанна спинила їх на порозі:
— Ах, ось де ви! — вигукнула вона. — Ну, Любий друже, ви зараз залишитесь самі. Я забираю прекрасну Клотільду, щоб показати їй мою кімнату.
І обидві жін&и поквапливо подалися геть, проштовхуючись крізь юрбу тим хвилястим зміїним рухом, яким тільки жінки вміють пробиратись у натовпі.
Майже тієї ж миті Дю Руа почув шепіт:
— Жорже!
Це була пані Вальтер.
— О, який ви жорстокий! — тихо сказала вона. — Як ви примушуєте мене страждати! Я доручила Сюзанні забрати з собою вашу супутницю, аби мати змогу сказати вам хоч слово. Слухайте, треба… треба, щоб я з вами поговорила цього вечора… а то… а то… ви не знаєте, що я зроблю! Ідіть в оранжерею. Ви знайдете там ліворуч двері і вийдете в сад. Ідіть прямо по алеї. В кінці ви побачите альтанку. Чекайте мене там через десять хвилин. Якщо ви не згодні, присягаюсь вам, що я зчиню скандал отут, зараз!