— Гаразд, — згорда відповів Дю Руа. — Я буду через десять хвилин у призначеному місці.
І вони розійшлися. Проте він мало не запізнився через Жака Ріваля. Той узяв його об руку й почав дуже збуджено розповідати силу-силенну всякої всячини. Він, певно, тільки що вийшов з буфету. Нарешті Дю Руа здав його на руки панові де Марелю, якого вони зустріли у вітальні, і втік. Йому довелося пильнувати, щоб його не бачили дружина та Ларош. Це йому вдалось, бо вони були дуже захоплені розмовою.
Він вийшов у сад.
Холодне повітря пройняло його, немов крижана ванна. Він подумав: «Чорт, хоча б не застудитись».
І він пов’язав собі шию хусткою, як краваткою. Тоді побрався по алеї, погано бачачи все навколо після блискучого світла в залах.
Праворуч і ліворуч виднілися безлисті кущі з рухливими тонкими гілками. Тьмяне світло лягало на це галуззя, світло, що лилося з вікон будинку.
Посеред дороги Дю Руа побачив перед собою щось біле, і в ту ж мить пані Вальтер, з голими руками і шиєю, шепнула тремтячим голосом:
— Ах, нарешті! Ти хочеш убити мене!
— Прошу без драм, а то я відразу ж піду, — відказав він спокійно.
Вона вхопила його за шию й мовила, майже торкаючись губами його губ:
— Що я тобі зробила? Ти поводишся зі мною як негідник! Що я тобі зробила?
Дю Руа спробував відштовхнути її:
— Ти накрутила своє волосся на всі мої гудзики останнього разу, коли ми бачились, і це мало не призвело до розриву між моєю дружиною і мною!
Вона здивувалась, потім заперечливо похитала головою:
— О, твоїй дружині це байдужісінько! Це яка-небудь із твоїх коханок зробила тобі сцену.
— У мене нема коханок.
— Мовчи вже! Але чому ти не приходиш хоч би побачити мене? Чому ти відмовляєшся обідати зі мною хоча б раз на тиждень? Я ж мучусь страшенно; я так тебе кохаю, що можу думати тільки про тебе, скрізь бачу тільки тебе, не наважуюсь сказати що-небудь, аби не назвати твого імені! Ні, ти цього не розумієш! Мені здається, що мене спіймали, зав’язали в якийсь мішок. Невідступний спогад про тебе стискає мені горло, розриває мені груди, ось тут, під серцем, ноги піді мною підгинаються — навіть ходити не можу. Цілісінький день безтямно сиджу, заклякнувши, і думаю про тебе.
Дю Руа вражено дивився на неї. Це була вже не та товста пустотлива дівчинка, якою він її знав, а знавісніла, доведена до розпачу, на все здатна жінка…
Тим часом у його голові зароджувався якийсь невиразний план.
— Моя люба, кохання не вічне, — відповів він. — Люди сходяться й розходяться. Проте коли це затягується, як у нас, то стає важким тягарем. Я більше не хочу. Ось уся правда. Однак якщо ти можеш стати розважливою і, приймаючи мене, поводитись зі мною як із другом, то я ходитиму до вас. Чи здатна ти на це?
Пані Вальтер поклала свої голі руки на його чорний фрак і шепнула:
— Я здатна на все, щоб бачити тебе…
— Тоді згода. Ми — друзі, і нічого більше.
— Гаразд, — пробурмотіла вона.
І простягла до нього губи:
— Ще один поцілунок… останній.
— Ні, треба додержуватись нашої умови, — лагідно відказав він.
Вона відвернулась, щоб витерти сльози, потім, вийнявши з-за корсажа пакет паперів, перев’язаний рожевою шовковою стрічкою, подала його Дю Руа:
— Візьми! Це твоя частина виграшу в справі з Марокко. Я так раділа, що виграла це для тебе. Ось, візьми ж…
Він хотів відмовитись:
— Ні, я не візьму цих грошей.
— О, ти цього тепер не зробиш! — обурено вигукнула вона. — Вони твої, тільки твої! Коли ти не візьмеш, то я кину їх у рівчак. Ти ж не відмовиш мені в цьому, Жорже?
Він узяв невеличкий пакунок і поклав у кишеню.
— Треба повертатись, — сказав він, — ти застудиш легені.
— Тим краще! — прошепотіла вона. — О, якби я могла вмерти!
Вона взяла його руку, поцілувала її — палко, нестямно, з розпачем — і побігла до будинку.
Вертався Дю Руа поволі, щось обмірковуючи. В оранжерею він увійшов з гордо піднесеним чолом, з усмішкою на устах.
Його дружини й Лароша вже не було тут. Натовп порідшав. Ставало очевидно, що на бал мало хто залишиться. Він побачив Сюзанну об руку з сестрою. Вони підійшли до нього, щоб попросити його протанцювати першу кадриль із ними і з графом де Латур-Івеленом. Дю Руа здивувався.
— А хто це?
— Це новий друг моєї сестри, — лукаво відповіла Сюзанна.
Роза зашарілась і прошепотіла: