Увечері всі розійшлись; блукали, розмовляючи, по залах та оранжереї.
Дю Руа йшов позаду з патроншею; вона взяла його за руку.
— Слухайте, — сказала вона тихо. — Я більше ні про що не нагадуватиму вам, ніколи… Але приходьте до мене, Жорже! Ви бачите, що я вже не кажу вам «ти». Та я не можу жити без вас, не можу! Це нестерпна мука. Вдень і вночі я відчуваю вас, бачу вашу постать, ви ввійшли в моє серце, в моє тіло. Ви наче напоїли мене якоюсь отрутою, що гризе мене зсередини. Я не можу більше. Не можу! Я згодна, щоб ви дивились на мене тільки як на стару жінку. Я навмисне напудрила собі волосся, щоб довести вам це, але приходьте сюди, приходьте час від часу, як друг.
Вона стискала його руку, давила її, впиваючись нігтями в шкіру.
— Гаразд, — спокійно відповів він. — Не варто починати про це мову. Ви ж бачите, що я прийшов сьогодні на ваше запрошення.
Вальтер з дочками і Мадлен чекав Дю Руа біля «Христа, що йде по хвилях».
— Уявіть собі,— мовив він, усміхаючись, — вчора я застав дружину перед цією картиною: вона стояла навколішках, немов у каплиці. Вона молилась перед нею. Як я сміявся!
Пані Вальтер відказала твердим голосом, в якому бриніла прихована екзальтація:
— Цей Христос урятує мою душу. Він надає мені мужності і сили щоразу, коли я дивлюсь на нього.
І, спинившись проти Бога, що стояв над морем, вона прошепотіла:
— Який він прекрасний! Як бояться і як люблять його ці люди! Гляньте на його голову, на його очі, який він простий і разом з тим неземний!
— Та він же схожий на вас, Любий друже! — вигукнула Сюзанна. — Він справді схожий на вас. Якби ви носили бороду або якби він був поголений, то у вас були б зовсім однакові обличчя. О, це надзвичайно!
Вона попросила, щоб Дю Руа став поряд з картиною, і всі визнали, що обличчя їхні справді схожі.
Всі дивом дивувалися. Вальтер сказав, що це надзвичайний випадок. Мадлен, усміхаючись, заявила, що Ісус виглядає більш мужнім.
Пані Вальтер уклякла на місці, вдивляючись застиглими очима то в обличчя коханця, то в обличчя Христа, і зблідла так; що стала біліша за своє волосся.
VIII
Протягом кінця зими подружжя Дю Руа часто бувало у Вальтерів, Жорж навіть раз у раз обідав там сам, бо Мадлен казала, що вона втомлена і воліє лишатися вдома.
Він обрав п’ятницю для своїх відвідин, і патронша ніколи не запрошувала інших гостей на той вечір, що належав Любому другові й більш нікому. Після обіду грали в карти, годували китайських риб, проводили час і розважались по-родинному. Не раз пані Вальтер де-небудь за дверима чи за кущем в оранжереї у темному кутку, раптом обіймала Дю Руа, міцно пригортала його до грудей і шепотіла на вухо:
— Я кохаю тебе… кохаю тебе… кохаю нестямно!
Але він завжди холодно відштовхував її і відповідав сухим тоном:
— Якщо ви знову почнете, то я не прийду більше.
Наприкінці березня раптом поширилась чутка про одруження обох сестер. Роза, як казали, мала вийти заміж за графа де Латур-Івелена, а Сюзанна — за маркіза де Казоля. Обидва вони вже стали близькими друзями дому, такими друзями, які користуються винятковими привілеями і особливою прихильністю.
Між Жоржем і Сюзанною встановилися прості, дружні взаємини брата й сестри; вони розмовляли вдвох цілими годинами, глузували з усіх і, здавалось, дуже подобались одне одному.
Про можливість її шлюбу або про імовірних претендентів на її руку не говорили більше ніколи.
Якось уранці, коли патрон привів Дю Руа снідати, пані Вальтер після сніданку викликали для переговорів з якимсь поставщиком. Тоді Жорж сказав Сюзанні:
— Ходімо годувати червоних рибок.
Вони взяли зі столу по чималому шматку м’якуша з хліба і пішли в оранжерею.
Круг мармурового басейну лежали долі подушки, щоб можна було стати навколішки і спостерігати зблизька водяних тварин. Жорж і Сюзанна взяли по подушці, поклали їх поряд і, схилившись над водою, почали кидати в неї хлібні кульки, зліплюючи їх пальцями. Риби відразу ж підпливли, рухаючи хвостами, б’ючи плавцями, поводячи великими банькуватими очима; вони крутились на місці, поринали за своєю круглястою здобиччю, що йшла на дно, і відразу ж виринали, чекаючи нової.
Вони смішно ворушили ротами, раптово й швидко кидалися вперед, схожі на чудернацьких маленьких страховищ. Кривавими цятками різнилися вони на золотому піску дна, пропливали, немов червоне полум’я, в прозорій воді або показували, спинившись, сині обідки, що облямовували їхню луску.
Жорж і Сюзанна дивились на свої відображення у воді і усміхались їм.