— Не займайте мене! Моя особа недоторкана!
Дю Руа кинувся до нього, немов хотів повалити його, і просичав просто в вічі:
— Вас спіймано на місці злочину… на місці злочину!.. Я можу заарештувати вас, коли схочу… так, я можу це.
Потім сказав тремким голосом:
— Прізвище цього добродія — Ларош-Матьє, це міністр закордонних справ.
Поліцейський комісар, здивований, ступив назад і пробурмотів:
— Та справді ж, пане, скажіть нарешті хто ви такий?
Той зважився і голосно відповів:
— Хоч раз цей негідник не збрехав. Я справді Ларош-Матьє, міністр.
Відтак, показавши рукою на груди Дю Руа, де, наче вогник, блищала маленька червона цяточка, докинув:
— А цей мерзотник носить на грудях почесний орден, що одержав від мене.
Дю Руа зблід. Швидким рухом він вирвав із петлиці коротку червону стрічку і кинув у камін.
— Ось чого вартий орден, одержаний від такого пройдисвіта, як ви!
Вони стояли один проти одного, зціпивши зуби, стиснувши кулаки, задихаючись від люті, цей — худий, з пухнастими вусами, той — товстий, із закрученими вусами.
Комісар, підійшовши, відсторонив їх руками і мовив:
— Панове, ви забуваєтесь, поводьтеся пристойніше!
Вони замовкли і одвернулись один від одного. Мадлен стояла нерухомо і все ще курила, посміхаючись.
Поліцейський комісар почав знову:
— Пане міністре, я застав вас на самоті з пані Дю Руа, тут присутньою: вас — на ліжку, а її — майже роздягненою. Ваш і її одяг був розкиданий по кімнаті. Це становить явний доказ адюльтеру. Ви не можете заперечувати проти очевидності. Що ви на це скажете?
— Мені нічого казати; виконуйте ваш обов’язок, — пробурмотів Ларош-Матьє.
Комісар звернувся до Мадлен:
— Чи визнаєте ви, пані, що цей пан — ваш коханець?
— Не заперечую, він мій коханець, — відповіла та з викликом.
— Цього досить.
Потім комісар записав деякі дані про стан і розташування кімнат. Коли він кінчав писати, міністр, що вже одягнувся і чекав з пальтом та капелюхом у руці, спитав:
— Я вам ще потрібний, пане? Що я маю робити? Можна мені йти?
Дю Руа обернувся до нього і, зухвало посміхаючись, сказав:
— Навіщо? Ми скінчили. Ви можете знову лягати в ліжко, пане. Ми зараз залишимо вас на самоті.
І він злегка торкнувся пальцем руки поліцейського комісара:
— Ходімо, пане комісаре, нам нема більше чого тут робити.
Комісар, трохи здивований, пішов слідом; на порозі Дю Руа спинився, щоб пропустити його. Той із чемності відмовлявся.
— Проходьте ж, пане, — наполягав журналіст.
— Після вас, — заперечив комісар.
Тоді Дю Руа вклонився і промовив ввічливо-іронічним тоном:
— Тепер ваша черга, пане поліцейський комісаре. Тут я — майже у себе вдома.
Потім він з підкреслено скромним виглядом тихенько причинив за собою двері.
Через годину Жорж Дю Руа ввійшов у редакцію «Французького життя».
Пан Вальтер був уже там; він і далі керував та цікавився газетою, що набула величезної популярності й дуже сприяла чим далі більшим операціям його банку.
Видавець підвів голову і спитав:
— А, це ви? Чого це у вас такий дивний вигляд? Чому ви не прийшли до нас обідати? Звідки ви зараз?
Жорж, певний, що його слова справлять належне враження, заявив, вимовляючи з притиском кожне слово:
— Я оце скинув міністра закордонних справ.
Вальтер подумав, що Дю Руа жартує.
— Скинули міністра… Як це?
— Я зміню склад кабінету. От і все! Давно вже слід було вигнати цього негідника.
Старий розгубився й подумав, що його співробітник п’яний.
— Послухайте, ви з глузду з’їхали, — пробурмотів він.
— Аж ніяк. Я тільки що спіймав пана Лароша-Матьє на гарячому, в явному адюльтері з моєю дружиною. Поліцейський комісар констатував це. Міністрові кінець.
Спантеличений Вальтер зсунув окуляри високо на лоб
і спитав:
— А ви не глузуєте з мене?
— Нітрохи. Я навіть напишу зараз замітку в хроніці з цього приводу.
— Та чого ж ви хочете?
— Я хочу скинути цього шахрая, цього мерзотника, цього злочинця, небезпечного для суспільства.
Жорж поклав капелюх на крісло й додав:
— Хай стережеться той, хто стане мені на дорозі! Я ніколи не прощаю.
Вальтер усе ще не розумів до пуття, в чому річ.
— А… ваша дружина?
— Завтра вранці подаю заяву про розлучення. Я поверну її небіжчикові Форестьє.
— Ви хочете розлучитись?
— Аякже! Я був смішним. Але мені доводилось прикидатися дурнем, щоб застукати їх. Це зроблено. Тепер я господар становища.