Пан Вальтер все ще не міг отямитись. Розгублено поглядаючи на Дю Руа, він подумав:
«Чорт! Це хлопець, з яким треба бути обережним».
— Тепер я вільний… — провадив Дю Руа. — Маю деякий, статок. Я виставляю свою кандидатуру в жовтні на перевиборах у своєму департаменті, де мене добре знають. Я не міг ні діяти, ні викликати пошану до себе з цією жінкою, що видавалась підозрілою всім. Вона обкрутила мене, як йолопа, і впіймала. Та з того часу, як я зрозумів її, я пильно стежив за нею, негідницею. — Він засміявся й додав:
— То бідний Форестье був рогоносцем… безтурботним рогоносцем, довірливим і спокійним. Тепер я звільнився від цієї корости, яку він мені залишив. Руки в мене розв’язані. Тепер я далеко піду.
Він сів верхи на стілець і повторював, немов уві сні:—
— Я далеко піду!..
А старий Вальтер усе ще дивився на нього широкими очима, забувши про окуляри на лобі, й думав:
«Так, він піде далеко, негідник».
Дю Руа підвівся.
— Піду писати статтю. Це треба зробити обережно. Але, знаєте, це буде страшний удар для міністра. Це пропаща людина. Його вже не врятуєш. Для «Французького життя» нема більше рації щадити його.
Вальтер повагався якусь мить, а потім промовив:
— Пишіть, як хочете; так і треба тим, хто залазить у такі справи.
IX
Минуло три місяці. Дю Руа добився розлучення. Його дружина знову прийняла прізвище Форестьє. Вальтери мали виїхати п’ятнадцятого липня в Трувіль і вирішили перед від’їздом провести день за містом.
Для цього обрали четвер і вирушили о дев’ятій ранку у великому дорожньому ландо на шість місць, запряженому четвернею коней.
Снідати мали в Сен-Жермені, в павільйоні Генріха IV. Любий друг попросив, щоб він був єдиним чоловіком у товаристві, бо не терпів присутності й фізіономії маркіза де Казоля. Проте в останню мить вирішили заїхати по графа де Латур-Івелена. Його попередили про це напередодні.
Ландо проїхало швидко по авеню Єлісейських Полів і перетяло Булонський Ліс.
Стояла чудова літня погода, не дуже спекотна. Ластівки виписували на блакиті неба великі дуги, які, здавалося, залишались у височині після їхнього лету.
Три жінки — мати між двома дочками — сиділи в глибині ландо, а троє чоловіків — Вальтер посередині між двома запрошеними — на передніх місцях.
Переїхали Сену, об’їхали Мон-Валер’єн, потім добрались до Бужіваля і рушили далі вздовж річки до Пека.
Граф де Латур-Івелен, уже немолодий, з довгими пухнастими бакенбардами, які ворушились від найменшого подуву вітерця (що дало Дю Руа привід сказати: «Вітер дуже ефектно грає його бородою»), ніжно дивився на Розу. Вже місяць, як вони були заручені.
Жорж, дуже блідий, часто поглядав на Сюзанну: вона теж була бліда. їхні погляди зустрічалися, немов радились, умовлялись, обмінювалися таємними думками, а потім уникали одне одного. Пані Вальтер була щаслива й спокійна.
Сніданок тривав довго. Перш ніж їхати назад до Парижа, Жорж запропонував погуляти на терасі.
Спочатку зупинились, щоб помилуватися краєвидом. Усі поставали рядком вздовж стіни і почали захоплюватись безмежною далиною. Сена текла попід довгим пагорбом аж до Мезон-Лафіта, немов величезна змія серед зелені. Праворуч, на вершині пагорба, здіймався в небо, нагадуючи велетенську гусеницю на довгих лапах, Марлійський акведук, а сам Марлі ховався десь унизу в густій хащі дерев.
В неозорій далині, що розляглась перед ними, де-не-де виднілись села. Озера біля Везіне ясними чіткими цятами блищали в ріденькій зелені ліска. Ген-ген ліворуч височіла гостра дзвіниця Сартрувіля.
— Ніде в світі не можна знайти такої панорами. Навіть у Швейцарії,— заявив Вальтер.
Потім усі тихенько рушили вперед, щоб прогулятись і помилуватись цим краєвидом.
Жорж і Сюзанна лишились позаду. Коли вони відстали на кілька кроків, він сказав тихим, приглушеним голосом:
— Сюзанно, я вас обожнюю. Я кохаю вас до нестями.
— І я вас, Любий друже! — шепнула вона.
Він казав далі:
— Якщо ви не станете моєю дружиною, я назавжди покину Париж, Францію.
— Спробуйте попросити моєї руки у батька, — відповіла вона. — Може, він згодиться.
У нього вихопився легкий рух нетерпіння:
— Ні, кажу вам удесяте, це марна річ. Переді мною зачинять двері вашого дому; мене проженуть із газети; і ми навіть не зможемо більше бачитись. Такі будуть наслідки мого офіційного сватання. Вас обіцяли віддати за маркіза де Казоля. Сподіваються, що ви кінець кінцем згодитесь. От вони й чекають.