І він вийшов, човгаючи пантофлями. Він пройшов, схожий на комічний привід у нічній сорочці, широким коридором просторого сонного будинку і тихо вернувся в свою кімнату.
Пані Вальтер все ще стояла; її мучив нестерпний біль. Вона ще не гаразд усе розуміла. Вона тільки страждала. Потім вона відчула, що в неї забракне сили лишатись отак, закляклою, аж до світанку. Вона відчувала гостру потребу втекти, бігти не знати куди, шукати допомоги, рятунку.
Вона думала: кого покликати до себе? Кого? Не знаходила нікого. Нарешті їй сяйнуло. Священика! Так, священика! Вона впаде йому до ніг, признається в усьому, розповість про свій гріх і розпач. Він зрозуміє, що той негідник не може одружитися з Сюзанною, і не дозволить цього!
їй треба негайно священика! Та де його знайти? Куди піти? Вона ж не могла лишатись так!
Тоді перед її очима промайнув, немов видіння, ясний образ Ісуса, що йде по хвилях. Вона побачила його так виразно, неначе дивилась на картину. Це він кликав її: «Прийдіть до мене. Прийдіть і схиліть коліна біля моїх ніг. Я розраджу вас і навчу, що треба робити».
Вона взяла свічку, вийшла і спустилась, щоб пройти до оранжереї. Ісус був у самому кінці її, в маленькому залі, що зачинявся заскленими дверима, щоб вогкість не псувала полотна.
Це була своєрідна каплиця серед цілого лісу незвичайних дерев.
Пані Вальтер увійшла в зимовий сад. Не бачивши його досі інакше, ніж при яскравому світлі, вона була вражена його темною глибиною. Важкі рослини тропічних країв сповнювали повітря своїм задушливим подихом. А що двері були зачинені, то повітря цього дивного лісу, замкнутого під скляною банею, дурманило, п’янило, викликало насолоду й біль, оповивало тіло невиразним відчуттям солодкої млості й передсмертної знемоги.»
Нещасна жінка ступала тихо, схвильована темрявою; в миготливому світлі свічки перед нею зринали, немов потвори, чудернацькі рослини.
Раптом вона побачила Христа. Вона розчинила двері, що відокремлювали її від нього, і впала навколішки.
Спочатку вона безтямно молилась, бурмотіла слова любові, пристрасні й розпачливі слова благання. Потім молитовний запал ущух, вона підвела до Христа очі і завмерла в тузі. У миготливому промінні свічки, що ледве освітлювала його знизу, він так нагадував Любого друга, що, здавалось, це був уже не Бог, а її коханець, який дивився на неї. Це були його очі, його лоб, вираз його обличчя, його холодний і гордовитий погляд!
— Ісусе!.. Ісусе!.. Ісусе!.. — бурмотіла вона.
А слово «Жорж» тремтіло на її губах. Раптом вона подумала, що, може, саме в цей час Жорж оволодів її дочкою. Він був на самоті з нею десь у кімнаті. Він! Він! Із Сюзанною!
Вона казала: «Ісусе!.. Ісусе!» — але думала про них… про свою дочку і свого коханця. Ось вони вдвох, десь у кімнаті… серед ночі. Вона бачила їх. Бачила так виразно, немов вони були перед нею, на місці картини. Вони всміхаються одне до одного. Вони цілуються. У кімнаті темно, ліжко наніврозкрите…
Вона підвелась, щоб підійти до них, щоб ухопити дочку за волосся і вирвати її з цих обіймів. Вона схопила б її за горло, задушила б її, свою ненависну дочку, дочку, що віддалась тому чоловікові. Вона зараз доторкнеться до неї… її руки діткнулись полотна. Вона торкнулася ніг Христа.
Зойкнувши, пані Вальтер упала горілиць… Свічка покотилася з її рук і погасла.
Що було далі? їй довго ввижалось щось дивне, страшне. Весь час Жорж і Сюзанна проходили перед її очима, обійнявшись з Ісусом Христом, що благословляв їхнє злочинне кохання.
Вона невиразно відчувала, що вона не в своїй кімнаті. Хотіла підвестись, бігти, але не могла. Якесь заціпеніння скувало її тіло й залишило їй саму тільки думку — туманну, пригнічену страшними, нереальними, фантастичними образами думку, її охопив той нездоровий сон, той дивний і часом смертельний сон, до якого приводять людський мозок снодійні тропічні рослини з химерними обрисами і густим дурманним духом.
Коли розвиднілось, пані Вальтер, непритомну і майже бездиханну, знайшли біля «Христа, що йде по хвилях». Вона так захворіла, що боялись за її життя. Тільки другого дня вона прийшла до пам’яті. Тоді вона почала плакати.
Зникнення Сюзанни пояснили слугам раптовим від’їздом її до монастиря. Пан Вальтер відповів на довгий лист Дю Руа, даючи згоду на його шлюб зі своєю дочкою.
Любий друг кинув цього листа у поштову скриньку в той момент, коли виїздив із Парижа, підготувавши його заздалегідь у вечір від’їзду. Він у шанобливих висловах писав про те, що давно вже кохає дівчину, що між ними не було ніякої таємної згоди, але коли вона прийшла до нього з своєї волі і сказала: «Я буду вашою дружиною», — він визнав за собою право залишити її в себе, навіть переховати, аж поки дістане відповідь од батьків, бо їхня законна воля важить для нього менше, ніж воля його нареченої.