— Отже, — мовив той, — майбутнє належить пройдисвітам!
Старий, не бувши таким заздрісним, відповів:
— Тим краще для нього. Його кар’єра зроблена.
І вони почали називати один одному присутніх.
— Чи не знаєте ви, що сталося з його дружиною? — спитав Ріваль.
Поет посміхнувся:
— І так, і ні. Вона живе, як казали мені, дуже самотньо, в Монмартрському кварталі. Але… тут є одне «але»… З якогось часу я читаю в «Пері» політичні статті, страшенно схожі на статті Форестьє і Дю Руа. Вони належать якомусь Жанові Ле Долю, це вродливий, розумний молодик, з тієї ж самої породи, що й наш друг Жорж; він познайомився недавно з його колишньою дружиною. Тож я роблю висновок, що вона любила дебютантів і любитиме їх довіку. Зрештою, вона багата. Водрек і Ларош-Матьє недаремно були близькими друзями її дому.
— Вона непогана, ця маленька Мадлен, — зауважив Ріваль. — Дуже тонка, хитра бестія! Вона, либонь, чарівна без одягу. Але скажіть, як же це виходить, що Дю Руа вінчається в церкві після офіційного розлучення?
Норбер де Варен відповів;
— Він вінчається в церкві тому, що для церкви він зовсім не був одружений першого разу.
— Як це?
— Наш Любий друг, з байдужості чи з ощадливості вирішив, одружуючись з Мадлен Форестьє, що досить із нього самої лише мерії. Він обійшовся без церковного благословення, а це, за законами нашої святої матері-церкви, є не більше, ніж звичайне співжиття. Через те він з’являється тепер до неї як нежонатий, і вона готує йому всі ті пишні церемонії, які дорого коштуватимуть старому Вальтерові.
Гомін натовпу, чимдалі тіснішого, відлунював під церковним склепінням. Люди розмовляли майже вголос. Роздивлялися знаменитостей, які пишалися, втішаючись цими оглядинами, і демонстрували свої завчені манери, звикнувши виставляти їх на всіх святах, і, на їхню думку, це була своєрідна прикраса, навіть своєрідний витвір мистецтва.
Ріваль вів далі:
— Скажіть, любий мій, — ви ж так часто буваєте у патрона, — чи правда, що пані Вальтер тепер не розмовляє з Дю Руа?
— Правда. Вона нізащо не хотіла віддавати за нього дочку. Але він держав батька у своїх руках за допомогою якихось трупів, похованих, як кажуть, у Марокко. Отож він залякав старого жахливими викриттями. Вальтер згадав про долю Ларош-Матьє і відразу ж поступився. Проте мати, вперта, як усі жінки, заприсяглася, що ніколи більше не озветься ні словом до свого зятя. Вони, справді, кумедно виглядають, коли бувають укупі. Вона скидається на статую, на статую Помсти, а він дуже ніяковіє, хоч і добре тримається, бо вміє володіти собою.
Колеги підходили до них потиснути руки. Чути було уривки політичних розмов. І невиразний, немов шум далекого моря, гомін натовпу, що зібрався перед церквою, вривавсь у двері разом із сонцем, здіймався під склепіння, заглушаючи стриманіший гомін вибраної публіки, що заповнила храм.
Раптом швейцар стукнув три рази об підлогу древком своєї алебарди. Всі присутні обернулись; чути було тільки шелестіння спідниць і грюкіт стільців. У ясному світлі порталу з’явилась наречена об руку з батьком.
Вона все ще скидалась на лялечку, на чарівну біляву лялечку, уквітчану флер-д’оранжем.
Вона на хвилину затрималась на порозі, а коли ступила перший крок у церкву, залунали могутні звуки органа, що оповіщав про вхід молодої своїм гучним металічним голосом.
Сюзанна йшла, похиливши голову, але зовсім не збентежена, а тільки трохи схвильована, мила, чарівна, — мініатюрна лялькова наречена. Жінки всміхалися й перешіптувались, дивлячись, як вона проходить. Чоловіки шепотіли; «Незрівнянна, чудова!» Пан Вальтер ішов з підкресленою гідністю, трохи блідий, окуляри на носі надавали йому поважності.
Позад них ішли дружки, всі чотири в рожевому і всі чотири гарненькі. Вони становили почет цієї лялькової королеви. Шафери, чудово підібрані й схожі один на одного, виступали такою ходою, немов ними керував балетмейстер.
Пані Вальтер ішла за ними об руку з батьком другого свого зятя — з маркізом де Латур-Івеленом, старим паном сімдесяти двох років. Вона насилу тяглася, готова зомліти при кожному кроці вперед. Почувалось, що її ноги мовби прилипають до плит, що вони відмовляються ступати, що серце б’ється в грудях, немов звірятко, яке стрибає, силкуючись вирватись з клітки.
Вона схудла. Сиве волосся ще більш відтіняло блідість її змарнілого обличчя. Вона дивилась просто перед собою, щоб нікого не бачити, щоб не думати ні про що, крім своєї муки.