Потім з’явився Жорж Дю Руа об руку з невідомою старою дамою. Він високо тримав голову, дивився теж перед собою зосередженим і суворим поглядом з-під трохи нахмурених брів. Кінчики його вусів грізно здіймались над верхньою губою. Всі визнали, що він красень. У нього були горді манери, тонкий стан, стрункі ноги. На ньому гарно сидів фрак, прикрашений, немов краплиною крові, маленькою червоною стрічкою ордена Почесного легіону.
Далі простували родичі: Роза об руку з сенатором Ріссо-леном. Вона одружилась півтора місяця тому. Граф де Латур-Івелен вів віконтесу де Персмюр.
Слідом за ними сунув чималий гурт товаришів та приятелів Дю Руа, яких він відрекомендував своїй новій родині — людей, відомих у мішаному паризькому світі, що відразу ж стають близькими приятелями, а при нагоді й далекими родичами багатих вискочок — декласованих дворян, зруйнованих, заплямованих, а часом і жонатих, що гірше за все. Тут були пан де Бельвінь, маркіз де Банжолен, граф і графиня де Равенель, герцог де Раморано, князь Кравалов, кавалер Вальреалі, далі — запрошені Вальтером князь де Герш, герцог і герцогиня де Феррачіні, прекрасна маркіза де Дюн. Кілька родичів пані Вальтер, що теж ішли у цьому гурті, зберігали манірно-провінційний вигляд.
А орган усе ще співав, сповнював величезну будівлю гучними й ритмічними звуками блискучих труб, що немов оповіщають про людську радість і людське горе. Великі вхідні двері зачинили, і в церкві відразу стало темно — так, наче сонце вигнали за двері.
Дю Руа стояв навколішках поряд своєї дружини проти яскраво освітленого вівтаря. Новий єпископ Танжерський, із патерицею в руці, з митрою на голові, вийшов з ризниці, щоб з’єднати їх іменем всевишнього.
Він поставив їм звичайні запитання, обміняв персні, промовив слова, що в’яжуть, як ланцюги, і звернувся до молодого подружжя з проповіддю. Він говорив про вірність — говорив довго й пишномовно. Це був повний високий чоловік, один із тих вродливих прелатів, яким черевце надає величного вигляду.
На звук ридання дехто обернувся. Плакала пані Вальтер, затуливши обличчя руками.
їй довелось скоритися. Що їй було робити? Але з того дня, як вона вигнала з своєї кімнати дочку, що вернулася, вигнала і відмовилась поцілувати; з того дня, як вона тихо сказала Дю Руа, коли він церемонно вклонився, знову з'явившись перед нею: «Ви найпідліший з усіх, кого я знаю; ніколи не озивайтесь до мене, бо я не відповідатиму вам», — з того дня все життя стало для неї суцільною, нестерпною мукою. Вона зненавиділа Сюзанну гострою ненавистю, що складалася з безнадійної пристрасті й болісних ревнощів, дивних ревнощів матері й коханки, — потайних, лютих, пекучих, немов роз’ятрена рана.
І от тепер єпископ вінчає їх — її дочку та її коханця — вінчає в церкві, перед двома тисячами людей і перед нею!
І вона нічого не може сказати. Вона не може перешкодити цьому. Вона не може крикнути: «Але ж він мій, цей чоловік, це мій коханець! Цей шлюб, який ви благословляєте — безчестя!»
Деякі жінки розчулено прошепотіли:
— Як вона зворушена, бідна мати.
Єпископ говорив з пафосом:
«Ви належите до найщасливіших людей на землі, до найбагатших і найшанованіших. Ви, пане, піднеслись своїм хистом над іншими, ви пишете, навчаєте, радите, ведете за собою народ, на вас покладено почесний обов’язок, ви повинні подавати іншим гарний приклад…»
Дю Руа слухав його, сп’янілий від гордощів. Це казав йому — саме йому! — прелат римсько-католицької церкви. І він відчував за спиною цілий натовп, натовп знатних осіб, що прийшли сюди заради нього. Йому здавалось: якась сила підштовхує і підносить його. Він ставав одним із володарів землі — він, син бідних селян із Кантеле.
Він раптом уявив їх в убогому шинку, на горбі над широкою руанською долиною, уявив, як вони, його батько й мати, частують своїх односельців. Він послав їм п’ять тисяч франків, коли одержав спадщину графа де Водрека. Тепер він пошле їм п’ятдесят тисяч, і вони куплять собі невеличкий маєток. Вони будуть задоволені й щасливі.
Єпископ кінчив свою промову. Священик у золотій єпіт-рахилі ввійшов в вівтар. І орган знову почав славити молодих.
Часом це були протяжні звуки, гучні, величні, як хвилі, такі сильні й могутні, що, здавалось, вони ось-ось прорвуть покрівлю й розіллються по синьому небу. Ці тремтливі звуки сповнювали всю церкву, проймали трепетом тіла і душі. Потім раптом вони вщухали, і в повітрі бриніли тонкі, бистрі мелодії, торкаючись вуха, немов легкі подуви вітерця; це були коротенькі граціозні пісеньки, що лунали; як спів пташок, ця чарівна музика враз ширилася, знов набирала грізної сили й повноти, немов піщинка, яка перетворювалась у цілий світ.