— Обернись, — сказав Христіані брат.
Вона обернулась і побачила гору, величезну гору, вкриту буграми і кратерами. Перед нею розкинулась Анвальська улоговина, широка пелена зелені, в якій насилу можна було розгледіти невиразні обриси міжгір’їв. Зарості дерев здіймалися по крутому схилу до першого кряжа, що затуляв собою інші, далекі відроги. Але пагорб стояв якраз там, де кінчалась рівнина й починалися гори, з нього було добре видно пасмо гір, що тягнулося ліворуч, до Клермон-Фера-на, а вдалині, на синьому небі, вирізнялися химерні, наче зрізані верховини, схожі на потворні пухирі: це були погаслі вулкани, мертві вулкани. І вже зовсім унизу, дале-ко-далеко між двома верховинами видніла ще одна, вища і величніша, кругла гора, а на ній — неначе якісь чудернацькі руїни.
То був Пюї-де-Дом, король овернських гір, могутній і незграбний велетень, на голові якого лишилися руїни римського храму, немов корона, покладена на неї великим народом.
Христіана захоплено вигукнула:
— О, як добре мені тут буде!
Вона вже відчувала себе щасливою, тіло й душу її сповнювала та радість життя, коли так легко дихається, коли ти стаєш жвавим і вільним, опинившись раптом у чарівному, немовби створеному для тебе, краї, що манить і веселить зір, у краї, який, здається, чекав на тебе.
Хтось гукнув її:
— Пані Андермат! Пані Андермат!
І Христіана побачила віддалік лікаря Онора, якого легко було пізнати по великому капелюху. Він підбіг і провів усЮ родину на другий, порослий травою, схил горба, до молодого гайка, де вже чекало чоловік тридцять приїжджих та селян.
Крутий косогір спускався звідти до ріомської дороги, обсадженої густими вербами, що похилилися над маленькою річкою; на березі тої річечки, посеред виноградинка, височіла шпиляста кам’яна брила, а біля неї стояли навколішках, немовби молилися, двоє чоловіків. То й була скеля, яку мали висадити в повітря.
Оріолі, батько й син, прив’язували шнур. На дорозі зібралась юрба цікавих, попереду її ворушилася вервечка дітлахів.
Лікар Онора вибрав для Христіани зручне місце, і вона сіла, хвилюючись так, немовби разом із скелею мали висадити в повітря всіх цих людей. Маркіз, Андермат і Поль Бретіньї полягали на траву біля молодої жінки, а Гонтран лишився стояти. Він сказав жартівливим тоном:
— У вас, любий докторе, певно, далеко менше роботи, ніж у ваших колег, які, видно, ніяк не можуть вирвати хоча б годину для цього маленького свята?
Онора добродушно відповів:
— Роботи у мене не менш, як у них, але мої хворі займають у мене менше часу… До того ж, я думаю, що краще розважати своїх пацієнтів, аніж напихати їх ліками.
Лукавий вираз його обличчя дуже сподобався Гонтра-нові.
Надходили і ще цікаві — сусіди по столу: мати й дочка Пай, обидві вдови, батько й дочка Моиекю і маленький товстун, що пихтів, як тріснутий паровий казан — Обрі-Пастер, колишній гірничий інженер, що розбагатів у Росії.
Маркіз приятелював з інженером. Обрі-Пастер ледве сів, обережно й повільно, дуже потішивши своїми рухами Христіану. Гонтран відійшов, — хотів подивитись на інших цікавих, що прийшли, як і він, на пагорок.
Поль Бретіньї показував Христіані Андермат міста й села, що видніли вдалині. То був насамперед Ріом, що вирізнявся на рівнині червоною плямою черепичних дахів; потім Еннеза, Маренг, Лезу та численні села, ледве помітні, неначе маленькі темні цятки на суцільній зеленій скатерті; а де/:ь там далеко, внизу, біля підніжжя Форезьких гір, був Тьер, і Бретіньї старався, щоб Христіана побачила його.
Він з запалом говорив:
— Он дивіться, дивіться прямо туди, куди я показую рукою, прямісінько. Я бачу, я дуже добре бачу.
Вона нічого не бачила, але не дивувалася, що він бачить, його круглі і пильні очі, схожі на очі хижого птаха, здавалося, розрізняли все так, наче він дивився в морський бінокль.
— А перед нами, — вів далі Бретіньї,— посеред рівнини, тече річка Альє, тільки її не побачиш — надто далеко, кілометрів тридцять звідси.
Христіана й не намагалася побачити те, що він показував, бо її увагу й думки приковувала скеля. Ось зараз цей величезний камінь щезне, розлетиться на порох; Христіана відчувала, що її охоплює невиразний жаль, їй було жаль цього каменя, як маленькій дівчинці зламаної іграшки. Він так довго стояв тут, цей камінь, був такий гарний, так добре пасував до краєвиду. В цю мить два чоловіки підвелися і почали лопатами нагортати купу каміння до підніжжя скелі швидкими звичними рухами селян.