Юрба на дорозі все розросталась і присунула вже ближче, щоб краще було видно. Дітлахи обліпили обох Оріолів, бігали й скакали круг них, наче грайливі молоді звірята. З вершини пагорба, де сиділа Христіана, всі ці люди видавалися зовсім маленькими, якимись комахами, розворушеним мурашником. Віддалений гомін долинав сюди, то слабкий, ледь чутний, то гучніший, весь той невиразний гамір — голоси, вигуки, шарудіння натовпу розпорошувався в повітрі, танув, розпливався, мов курява звуків. З села весь час підходили люди і юрба на пагорку теж зростала, вкриваючи схил, навпроти приреченої скелі.
Люди перегукувалися, збирались групками: окремо — сусіди по готелю, окремо — різні прошарки, касти. Найга-мірнішою була група акторів і музикантів, на чолі з директором, Петрюсом Мартелем, який задля такої нагоди одірвався від азартної гри в більярд.
Вусатий актор, насунувши на лоб панаму і накинувши на плечі чорний альпаговий піджак, з-під якого випинало здоровенне черево, обтягнуте білою сорочкою — носити жилет у селі він не вважав за потрібне, — важно пояснював і коментував кожен рух обох Оріолів. Навколо стояли і слухали його підлеглі: комік Лапальм, перший коханець Птінівель та музиканти — маестро Сен-Ландрі, піаніст Жавель, величезний флейтист Нуаро, контрабасист Нікор-ді. А попереду сиділи три жінки, прикрившись трьома — білого, червоного та синього кольору, — парасольками, що яскріли під палючим сонцем, мов чудернацький французький прапор. Той гурток складали молода актриса, панна Одлен, її мати — мати напрокат, як казав Гонтран, — та касирка кафе, яка завжди супроводила їх обох. Добрати парасольки за кольорами національного прапора додумався Петрюс Мартель: побачивши на початку сезону у матері та дочки Одлен синю й білу парасольки, він подарував своїй касирці червону.
Ще одна група поблизу них привертала загальну увагу — восьмеро кухарів та кухарчуків із готелів; господарі ресторанів, змагаючись між собою, старалися справити якнайбільше враження на відвідувачів і вбрали всіх їх — аж до посудників — у білий полотняний одяг. Вони стояли в плоских ковпаках, схожі під промінням сонця на якийсь дивовижний штаб білих уланів і водночас — на кухарську делегацію.
Маркіз запитав у доктора Онора:
— Звідки це стільки народу? Ніколи не подумав би, що в Анвалі так багато люду!
— О, сюди зійшлися звідусіль: з Шатель-Гійона, Тур-ноеля, Рош-Прадьєра, Сент-Іполіта. Адже про цю подію вже давно говорили, та й дядечко Оріоль — місцева знаменитість, людина впливова, багатій і до того ж справжній овернець; він так і лишився селянином, і сам працює в полі, ощадливий, складає гріш до гроша, розумний, думає про своїх дітей, про їхнє майбутнє.
Підійшов Гонтран, збуджений, очі його блищали. Мовив стиха:
— Поль, Поль, ходи сюди, я покажу тобі двох гарненьких дівчаток. Просто чудові, ти побачиш!
Брсгіньї підвів голову й відповів:
— Мені, голубе, й тут дуже добре, так що я — ні з місця.
— Дарма. Вони справді чарівні.
Потім додав голосніше:
— Ось доктор мені скаже, хто вони такі. Дві дівчини років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти, наче місцеві, кумедно одягнуті — в чорних шовкових сукнях з вузенькими рукавами, як у черниць, обидві чорняві…
Онора спинив його:
— Ясно. Це дочки дядька Оріоля, справді славні дівчатка; виховувались у клермонських черниць… Прекрасні будуть відданиці. Вони типові, дуже типові для нашої доброї овернської породи; я ж теж овернець, пане маркіз, і я покажу вам цих двох дівчаток.
Гонтран лукаво кинув йому:
— Ви домашній лікар Оріолів, докторе?
Той зрозумів лукавий натяк і відповів просто й весело:
— А то як же, хай йому чорт!
Молодик вів далі:
— Як же вам пощастило здобути довіру цього багатого пацієнта?
— Я приписав йому пити побільше доброго вина.
І лікар розповів деякі подробиці життя Оріолів. Він був їхнім далеким родичем і знає їх давно. Старий, батько, великий дивак, дуже пишався своїм вином; у нього є один виноградник, вино з якого призначається для сім’ї — тільки для сім’ї та гостей. Часом вони доволі легко спорожняють бочки вина з цього заповітного виноградника, а бувають роки, коли для того доводиться докласти великих зусиль.
Тоді десь у травні або червні, побачивши, що випити все вино їм буде трудно, батько починає підохочувати свого здорованя сина Колоса: «Ану ж бо, синку, треба кінчати». І вони з ранку до вечора поглинають літрами червоне вино. Сидячи за столом, старий разів двадцять підливає синові в склянку і поважно промовляє: «Треба ж кінчати». Вино розпалює йому кров і не дає спати. Тож він встає уночі, надіває штани, світить ліхтаря, будить «Колоша», і вони йдуть у погріб, захопивши з буфета окраєць хліба; там прямо з бочки раз у раз наповнюють свої склянки, п’ють і заїдають хлібом, умочивши його в вино. А коли нап’ються так, що вино вже хлюпоче в їхніх животах, батько стукає по гучному дереву бочки — визначає по звуку, чи набагато менше стало в ній вина.