Часом баронеса, згадуючи свою далеку молодість, казала, щоб визначити час:
«Це було тоді, як з Лізон трапився випадок».
Докладніше про це ніколи не говорили, і цей «випадок» лишався в якомусь тумані.
Якось увечері Ліза, якій було тоді двадцять років, невідомо чому кинулась у воду. Ніщо в її житті чи в поводженні не давало приводу передбачити таке божевілля. її витяглії напівмертву, і батьки, обурено здіймаючи руки, не дошукуючись таємної причини цього вчинку, задовольнилися самими розмовами про «випадок», так ніби мова йшла про нещасний випадок з конем Коко, який перед тим зламав собі ногу в вибоїні і якого довелося пристрелити.
З того часу Лізу, а потім Лізон, мали ніби за недоумкувату. Добродушна зневага, яку вона викликала в своїх родичах, помалу проходила в серця всіх, хто її оточував. Навіть маленька Жанна, з властивою дітям проникливістю, теж зовсім не цікавилась нею, ніколи не цілувала її в ліжку, ніколи не заходила до неї в кімнату. Здавалось, тільки покоївка Розалія, що прибирала в її кімнаті, знала, де вона живе.
Коли тітка Лізон входила до їдальні снідати, дитина за звичкою підходила, підставляла для поцілунку лобик — та й годі.
Коли комусь треба було з нею поговорити, по неї посилали слугу, а якщо її не знаходили, про неї ніколи не турбувались, ніколи не думали, нікому і в голову не приходило поцікавитись і спитати:
— Що це за знак, що Лізон не видно зранку?
Вона ніби зовсім не займала місця; це була істота, що живе непомітно навіть для найближчих до неї людей, ніби щось нез’ясоване, і смерть її не є втратою, не створює порожнечі в домі; істота, що не вміє знайти місце ні в житті, ні в звичках, ні в любові тих, хто живе поруч. неї.
Коли хто казав «тітка Лізон», ці слова ні на кого не справляли ніякого враження, так ніби мова йшла про кофейницю чи цукорницю.
Вона завжди ходила швидко, дрібно й тихо, зовсім безшумно, ніколи нічого не зачіпала, і всім речам, здавалось, надавала якоїсь беззвучності. Її руки були ніби з вати, так легко й обережно тримала вона взяту річ.
Вона приїхала в половині липня, дуже зворушена думкою про це весілля. Привезла купу подарунків, але тому, що вони були від неї, на них майже не звернули уваги.
Другого дня по приїзді всі вже забули, що вона тут.
А Лізон безмірно хвилювалася і не зводила очей з молодих. З незвичайною енергією, гарячково й запопадливо клопоталась посагом, працюючи, як проста швачка, в своїй кімнаті, де її ніхто не відвідував.
Раз у раз вона показувала баронесі хусточки, які сама підрубила, серветки, на яких повишивала вензелі, і питала:
— Так буде добре, Аделаїдо?
І матуся, неуважно оглядаючи річ, відповідала:
— Не клопочися занадто, моя бідна Лізон.
Якось наприкінці місяця, після пекучого дня, зійшла повня і спустилась одна з тих ясних і теплих ночей, іцо хвилюють, зворушують, підносять людину і пробуджують, здається, всю приховану поезію душі. Ніжні подихи ланів линули в тиху вітальню. Баронеса з бароном ліниво грали в карти в світлому колі, що утворювалось на столі від абажура лампи; тітка Лізон сиділа коло них і плела,
а молоді, перехилившись у розчинене вікно, дивились на залитий місячним сяйвом сад.
Від липи й платана падала тінь на широкий луг, що далі тягся, освітлений і блискучий, аж до гаю, зовсім чорного.
Жанну непереможно вабили ніжні чари цієї ночі і туманне освітлення дерев і кущів, і вона звернулась до батьків:
— Татусю, ми підемо трохи погуляти по траві коло замку.
Барон відповів, не кидаючи гри:
— Ідіть, дітки.
І знову взявся до партії.
Вони вийшли Й почали поволі ходити по великому моріжку, аж до ліска в долині.
Час минав, а вони й не думали вертатись. Стомлена баронеса хотіла спати.
— Треба покликати закоханих, — сказала вона.
Барон окинув поглядом величезний, облитий сяйвом сад,
де тихо блукали дві тіні.
— Нехай погуляють, — сказав він, — надворі так гарно! Лізон їх почекає; правда ж, Лізон?
Стара панна підвела неспокійні очі і, як звичайно, боязко відповіла:
— Авжеж, я їх почекаю.
Татусь допоміг баронесі підвестися і сказав, сам стомлений денною спекою:
— Я теж ляжу спати.
І пішов разом з дружиною.
Тоді тітка Лізон також підвелася і, покинувши на поруччі крісла почату роботу, вовну і велику спицю, схилилась на підвіконня і почала милуватись чарівною ніччю.
Заручені безперестанку ходили по моріжку, від ганку до гаю. Вони стискували одне одному руки й мовчали, мов забувши самих себе, охоплені поезією, що нею дихала земля.