Андермат, як завжди енергійний і цікавий, усе допитувався:
— Що це з ними? Що там сталося?
Гонтран сказав, що піде подивитись, і рушив униз. А Христіану це вже не цікавило, вона думала про свого несамовитого сусіда — коли б шнур був коротший, його ж убило б, розтрощило б камінням, і все тому, що вона злякалася за життя песика. Певно, цей чоловік і справді шалений і гарячий, якщо так безглуздо ризикує собою на догоду незнайомій жінці.
А по дорозі люди видно було вже бігли до села. Маркіз і собі поцікавився:
— Що там з ними?
А Андермат не витримав, теж подався вниз.
Гонтран махав їм з долини, щоб ішли до нього.
Поль Бретіньї сказав:
— Дозвольте, пані, запропонувати вам руку?
Христіана взялася за його руку і відчула, що вона міцна,
ніби залізна, ноги ковзались по нагрітій сонцем траві, і жінка йшла довірливо, мов на поручні, спираючись на руку супутника.
А Гонтран прямував назустріч, кричав:
— Там джерело. Після вибуху забило джерело!
І всі троє влилися в юрбу. Поль і Гонтран, ідучи попереду, розштовхували ліктями цікавих і, не зважаючи на ремство, прокладали дорогу для Христіани та її батька.
Пройшовши серед безладно розкиданого каміння — гострого, побитого, чорного від пороху — вони підступили до ями; там клекотіла брудна вода, стікаючи під ногами цікавих до річки. Андермат був уже тут: спритно пробившись крізь натовп — а спритності, як казав Гонтран, йому не бракувало — стояв і пильно дивився на воду, що била з-під землі і розливалася довкола.
Доктор Онора стояв навпроти, по другий бік ями і теж дивився на воду, неначе знудьговано дивуючись. Андермат сказав йому:
— Треба було б покуштувати, може, це мінеральна вода.
Лікар відповів:
— Певно, що мінеральна. Тут усі води мінеральні. Скоро цих джерел тут буде більше, ніж хворих.
Андермат наполягав:
— Але її неодмінно треба покуштувати.
Лікаря це зовсім не турбувало:
— Треба хоч почекати, поки вона стане чистіша.
Кожному кортіло подивитися. Ті, що стояли позаду,
напирали на передніх, штовхали їх просто в болото. Якась дитина впала в калюжу, почувся сміх.
Оріолі, батько й син, теж стояли тут, зосереджено спостерігаючи цю несподівану оказію, ще не знаючи що й думати. Батько був високий, худорлявий, з кощавим поголеним лицем, суворим лицем селянина; а син ще вищий — справжній велетень, теж худий, був з вусами і скидався трохи на солдата, трохи на виноградаря.
Вода все прибувала, все більше бралася пухирцями і ставала ясніша.
Натовп зненацька заворушився, і з нього вийшов доктор Латон, несучи в руці склянку. Він поспішав — геть спітнів, захекався — і раптом зупинився, неначе остовпів, побачивши свого колегу, доктора Онора, який стояв біля нового джерела, поставивши ногу на край ями, як той генерал, що перший увірвався в захоплену фортецю.
Важко дихаючи, Латон запитав
— Ви куштували її?
— Ні. Жду, коли стане чистіша.
Тоді доктор Латон набрав склянкою води і ковтнув зосереджено й глибокодумно, як дегустатори куштують вино.
— Чудова вода! — сказав, нічим не ризикуючи, і подав склянку суперникові: — Покуштуєте?
Але доктор Онора, який зовсім не любив мінеральних вод, відповів, усміхаючись:
— Дякую! Досить того, що ви оцінили. Я знаю її на смак.
Він знав на смак усі ці води й теж цінив їх, тільки по-своєму. Потім обернувшись до дядечка Оріоля, мовив:
— Вашого винця вона не варта!
Старий був потішений.
Христіані вже набридло дивитись, і їй захотілося піти звідси. Брат і Поль знову проклали їй дорогу крізь натовп. Вона йшла за ними, спираючись батькові на руку. І раптом посковзнулася, мало не впала; глянувши під ноги, побачила, що наступила на закривавлений шматок м’яса, вкритий брудною від липкої грязі чорною шерстю — все, що лишилося од песика, розшматованого вибухом і розтоптаного юрбою.
їй забило дух; вона так розхвилювалася, що не могла утримати сліз, і, витираючи хусточкою очі, шепотіла:
— Бідний песик, бідний песик!
Хотілося нічого більше не чути, мерщій піти звідси, замкнутись у кімнаті. День, що так добре почався, скінчився для неї сумно. Чи не було це поганою прикметою? Її знічене серце шалено калатало.
Вони йшли тепер самі, і позаду раптом побачили циліндр і поли сюртука, що маяли мов чорні крила. То був доктор Бонфій, останнім узнавши про новину, поспішав із склянкою в руці, як і доктор Латон.