Вони рушили далі й поволі пішли вгору по дорозі, що повертала ліворуч, до Шатель-Гійона.
Гонтран, бувало, казав: «Йдучи поряд із своїм шурином, я виразно чую в голові його той самий дзвін, що й у залах Монте-Карло — дзвін золота, яке пересовують, кидають, розсипають, згрібають, програють і виграють».
Андермат і справді нагадував якусь дивну людино-маши-ну, створену тільки для того, щоб подумки лічити гроші, пускати їх в обіг і всіляко маніпулювати ними. Причому він пишався своєю особливою спритністю і хизувався вмінням з першого погляду точно визначити ціну будь-якої речі. Скрізь, де б то не було, він одразу ж брав у руки ту чи іншу річ, оглядав її з усіх боків і казав: «Вона коштує ось стільки». Дружину й брата Гі тішила ця пристрасть, заради розваги вони підсовували йому якусь чудернацьку річ, просили оцінити її, і обоє реготали, мов божевільні, коли їхні знахідки заганяли Андермата в глухий кут. Часом десь на паризькій вулиці Гонтран спиняв його і примушував визначити вартість цілої вітрини якоїсь крамниці, або оцінити кульгаву шкапу, запряжену у старий фіакр, чи фургон з усією поклажею.
Якось на званому обіді у сестри він попросив Вільяма сказати, скільки приблизно може коштувати обеліск, а коли той назвав якусь цифру, запитав його ще й про міст Сольферіно і Тріумфальну арку на площі Етуаль. А наприкінці поважно сказав:
«Ви могли б провести вельми цікаву роботу, визначаючи вартість найголовніших монументів земної кулі».
Андермат ніколи не гнітився і ставився до всіх цих жартів, як людина, що відчуває свою зверхність і певна себе.
Якось Гонтран запитав:
— Ну, а я скільки коштую?
Вільям ухилився од відповіді, але шурин не відставав.
— Уявімо, — казав він, — що розбійники мене забрали в полон, який би ви дали викуп?
І той нарешті відповів:
— Ну, гаразд, гаразд!.. Я, дорогенький, видав би вексель! *
І його посмішка була така красномовна, що Гонтран, якого це трохи зачепило, більше не наполягав.
А втім, Андермат любив і всякі мистецькі дрібнички, бо мав тонкий смак, добре знався на них і ретельно збирав, виявляючи при тому чуття пса-шукача, як і в кожній комерційній справі.
Вони підійшли до будинку, схожого на міський. Гонтран спинився:
— Це тут.
На важких дубових дверях висів залізний молоток; вони постукали, і худа служниця відчинила їм.
Гонтран спитав:
— Пан Оріоль дома?
Жінка сказала:
— Заходьте.
Вони ввійшли в кухню, простору, як на фермах, у плиті ще жеврів під казанком вогник; потім їх провели до другої кімнати, де зібралась уся родина Оріолів. Батько спав, відкинувшись на спинку одного стільця і поклавши ноги на другий. Син обперся ліктями на стіл і читав «Пті жур-наль», напружуючи свій кволий розум, а дві дочки схилилися біля вікна над якоюсь вишивкою, початою з обох кінців.
Вони встали перші, обидві разом і здивовано дивилися на несподіваних гостей; потім здоровань Жак підвів голову, важку від розумового напруження; і нарешті прокинувся старий Оріоль, прибравши з стільця довгі ноги.
Стіни в кімнаті були голі, побілені вапном, на кам'яній підлозі стояли плетені стільці, комод червоного дерева, на стінах висіли чотири гравюри під склом, на вікнах були широкі білі завіски.
Господарі дивилися на прибульців, ті — на господарів, а служниця, підібравши до колін спідницю застигла од цікавості на порозі.
Андермат назвав себе, відрекомендував свого шурина — графа де Равенеля, низько, з підкреслено витонченою чемністю вклонився дівчатам, а тоді спокійно сів і сказав: