Гонтран запитав:
— А яка вам більше подобається?
— Яка? Що — яка?
— Яка з цих дівчаток?
— А! Далебі не знаю. Я не приглядався до них і не порівнював. А вам що до того, ви ж не збираєтесь викрасти котрусь із них?
Гонтран засміявся:
— Та ні! Але я радий, що мені хоч раз пощастить побачити таку свіжість, якої в нашому колі ніколи не буває. Мені приємно дивитися на них, як вам на картини Тенірса. Для мене немає нічого приємнішого, ніж дивитися на гарну дівчину, однаково де, однаково, якого вона стану. Для мене це витвір мистецтва, такі собі дрібнички. Я їх не колекціоную, але милуюсь ними, милуюсь пристрасно, як митець, мій любий, як переконаний і безкорисливий митець! Що ж поробиш, кохаюсь у цьому! До речі, чи не можете ви позичити мені п’ять тисяч франків?
Андермат спинився й гостро буркнув:
— Знову?
Гонтран відповів простодушно:
— Як завжди!
І вони рушили далі.
Андермат озвався:
— Куди ви, — хай йому чорт, — діваєте гроші?
— Витрачаю.
— Авжеж, тільки надміру витрачаєте.
— Дорогий друже, я так само люблю витрачати гроші, як ви — здобувати. Розумієте?
— Чудово, але ж ви їх не здобуваєте.
— Це правда. Не вмію. Не можна ж всього вміти. Ви, наприклад, умієте їх здобувати і зовсім не вмієте витрачати. Вам гроші потрібні тільки на те, щоб давати прибуток. А я здобувати їх не вмію, зате витрачати вмію чудово. Вони дають мені безліч такого, що ви знаєте тільки з назви. Ми й створені для того, щоб стати родичами. Ми чудово доповнюємо один одного.
Андермат пробурчав:
— От божевільний! Ні, п’ять тисяч франків я вам не дам, а півтори позичу, бо… бо за кілька днів, ви, може, будете мені потрібні.
Гонтран спокійно відказав:
— Тоді я беру їх, як завдаток.
Андермат поплескав його по плечу.
Вони увійшли в парк, освітлений ліхтариками, що висіли
на гілках. Оркестр казино грав якусь протяжну класичну арію, що ніби кульгала на кожному кроці, так багато було в ній пауз; виконували її ті самі чотири музиканти, яким, певно, набридло грати з ранку до вечора, все на тому ж місці, в безлюдному парку перед тими ж деревами і струмком, та ще й створювати враження, ніби грають двадцять інструментів; їх гнітило й те, що наприкінці місяця вони не одержували платні, бо Петрюс Мартель розплачувався з ними кошиками вина та пляшками лікеру, яких ніколи б не випили курортники.
Крізь звуки оркестру було чути і більярдний стукіт куль і голоси, що об’являли: «Двадцять, двадцять один, двадцять два».
Андермат і Гонтран піднялись нагору. Недалеко від музикантів там сиділи тільки Обрі-Пастер та лікар Онора і ішли каву. Петрюс Мартель з Лапальмом завзято грали свою партію; касирка, що доти дрімала, прокинувшись, запитала:
— Що бажаєте, панове?
IV
Дівчата полягали спати, а батько й син Оріолі ще довго розмовляли. Схвильовані, збуджені пропозицією Андерма-та, вони міркували, як би це дужче розпалити його бажання, не завдавши шкоди і своїм інтересам. По-селянському обачливі і практичні, вони мудро зважували всі шанси, добре розуміючи, що в краю, де біля кожного струмка мінеральні джерела, не можна правити надто високу ціну, щоб не відштовхнути несподіваного покупця, бо другого такого не знайдеш. А проте, не можна й цілком віддавати в його руки джерело, яке, чого доброто, стане колись золотим потоком, як, наприклад, Руайя та Шатель-Гійон.
Тож й гадали вони, як би роз’ятрити банкіра, — то створювали в своїй уяві фіктивні товариства, які нібито пропонували вигідніші умови, то придумували інші незграбні хитрощі, неспроможність яких самі відчували, але придумати щось краще не могли. Спалося їм кепсько, а вранці батько, прокинувшись першим, злякано подумав, чи не висохло, бува, за ніч джерело. Могло ж статися, що воно як з’явилося, так і зникло, безповоротно пішло в землю. Він занепокоєно схопився, охоплений страхом скнари, розбудив сина, поділився з ним своїми побоюваннями, і Колос, йИтягши ^-під старої ковдри ноги, одягся, щоб піти з батьком подивитися.
У всякому разі, вони приберуть поле й саме джерело, повідкидають каміння, почистять і причепурять, наче худобину на продаж.