Раптом Жанна помітила в чотирикутнику вікна силует старої панни, що вимальовувався при світлі лампи.
— Гляньте, — сказала вона, — он тітка Лізон дивиться на нас.
Віконт підвів голову і повторив байдуже, як говорять не думаючи.
— Так, тітка Лізон дивиться на нас.
І вони продовжували мріяти, поволі прогулюючись, віддаючись своєму коханню.
Роса упала на траву, і холодок нагнав на них легеньке тремтіння.
— Тепер вернімося, — сказала вона.
І вони вернулись.
Коли ввійшли до вітальні, тітка Лізон уже знову плела, низько схилилась над роботою, і її худі пальці трохи тремтіли, немов вона дуже стомилася.
Жанна підійшла до неї:
— Тітонько, вже час спати.
Стара панна підвела очі — вони були червоні, ніби вона перед тим плакала. Закохані не звернули на це ніякої уваги, зате молодий чоловік раптом помітив, що легкі черевички дівчини зовсім мокрі. Він стурбувався і ніжно спитав:
— Чи не змерзли ваші любі ніжки?
Зненацька тітчині пальці так затремтіли, що плетиво випало з них, клубок вовни покотився далеко по паркету, і Лізон, раптом затуливши обличчя руками, почала глибоко, судорожно ридати.
Молоді застигли, здивовано дивлячись на неї. Потім Жанна рвучко схилилась до її колін, розняла їй руки, схвильовано питаючи:
— Та що з тобою, що з тобою, тьотю Лізон?
Тоді нещасна жінка відповіла, захлинаючись від сліз і туги:
— Це коли він тебе спитав… Чи не змерзли ваші… ваші… любі ніжки? Мені ніхто так не казав… ніколи… ніколи…
Враженій і розчуленій Жанні хотілось, проте, сміятися, уявивши коханця, що шепоче ніжні слова тітці Лізон, а віконт відвернувся, щоб сховати свою посмішку.
Та тітка раптом підвелась, покинувши свій клубок долі, а плетиво на кріслі, і похапцем подалась без свічки темними сходами, навпомацки шукаючи свою кімнату.
Лишившись на самоті, молоді люди перезирнулись; їм було смішно й сумно. Жанна прошепотіла:
— Бідна тітонька…
Жюльєн зауважив:
— Вона, мабуть, трохи не в собі цього вечора.
Вони тримались за руки, не зважуючись розлучитись,
і тихо-тихенько обмінялись першим поцілунком коло порожнього крісла, щойно покинутого тіткою Лізон.
На другий день вони зовсім не згадували про сльози старої панни.
Два останні перед вінчанням тижні Жанна була рівна й спокійна, немов стомлена солодким хвилюванням.
А ранком вирішального дня їй і зовсім ніколи було розмірковувати. Вона відчувала якусь велику порожнечу в усьому тілі, ніби вся її плоть, кров і кості розтанули; беручи що-небудь в руки, вона бачила, як тремтять її пальці.
Вона опам’яталась тільки в церкві, при співах під час обряду.
Замужем! Так, вона була замужем. Все, що було до цього моменту, всі події, що відбувалися зранку, здавались їй сном, справжнім сном. Бувають хвилини, коли здається, що все довкруг нас змінилось; навіть жести набувають нового значення, і самий час, здається, минає якось незвичайно.
Вона почувала себе збентеженою, а ще більше здивованою. Ще напередодні в її існуванні не було ніяких змін, тільки давня мрія її життя стала ближчою, відчутнішою. Вона заснула дівчиною, а тепер вона жінка.
Отже, вона перейшла межу, що ховає майбутнє з усіма його радощами, усім вимріяним щастям. Перед нею ніби розчинилися двері, вона мала увійти в очікуване.
Обряд скінчився; пройшовши до майже порожньої ризниці,— бо нікого не запрошувано, — вони вийшли.
Коли з’явились на дверях церкви, розітнувся такий гуркіт, що молода аж підскочила, а баронеса голосно скрикнула: це селяни вітали молодих залпом з рушниць; постріли не вщухали до самого Пепля.
Для баронської родини, обох священиків, місцевого і з Іпора, для молодого і обраних серед місцевих заможних хліборобів свідків подали сніданок.
Потім гуляли в саду, чекаючи обіду. Барон, баронеса, тітка Лізон, мер та абат Піко ходили туди й сюди по матусиній алеї, а по суміжній великими кроками походжав другий священик, читаючи требник.
Чути було, як по другий бік замку весело гуляли селяни, розпиваючи сидр під яблунями. Святкова юрба з усієї околиці заповнила подвір’я. Хлопці й дівчата ганялись одне за одним.
Жанна й Жюльєн через гай зійшли на косогір і мовчки почали дивитись на море. Спека не відчувалась, дарма що була половина серпня; віяв північний вітер, і яскраве сонце холодно блищало з синього-синього неба.
Шукаючи затишку, молоді пішли праворуч через рівнину до хвилястої, порослої лісом долини, що спускається до Іпора. Коли вони дійшли до переліска, ніякі вітри вже не турбували їх, вони звернули з дороги на вузеньку стежку, що зникала під листям. Тут важко було йти поряд, і вона раптом відчула, як його рука тихенько оповила її стан.