Нарешті вона позбулася цієї бридливої нудоти і, вийшовши, коло дверей побачила маркіза, що розмовляв з Андер-матом, Гонтраном та Полем Бретіньї.
Чоловік її, у якого кожна нова думка безупинно дзижчала в голові, мов муха в пляшці, розповідав про паралітика і хотів повернутися, глянути, чи сидить бродяга у воді.
Щоб зробити йому приємність, рушили всі.
Але Христіана тихенько затримала брата і, коли войи трохи відстали, запитала:
— Слухай, я хотіла б поговорити про твого приятеля. Мені він не дуже подобається. Скажи, що це за людина?
І Гонтран, який знав Поля вже кілька років, розповів їй про цю натуру — пристрасну, невгамовну, щиру і здатну на добрі пориви.
За його словами, це розумний хлопець з поривистою душею, який сприймає все надзвичайно бурхливо. Під впливом будь-якого поштовху, не вміючи ні володіти, ні керувати собою, ні перемагати почуття силою розуму, ні будувати своє життя за ретельно обдуманим планом, він піддається своїм поривам, прекрасним чи бридким, тільки-но якесь бажання, почуття, чи якась думка захоплювали його запальну душу.
Він уже сім разів бився на дуелі, йому дуже легко скривдити людину, так само, як і стати потім її другом; він нестямно закохувався в жінок усіх класів і пристрасно любив їх усіх, від продавщиці, яку він побачив на порозі магазину, до актриси, яку викрав — так, так, викрав, — увечері після прем’єри, копи вона сідала в екіпаж, щоб їхати додому: схопив її на руки перед очима ошелешених перехожих, кинув у карету і помчав учвал, так, що ніхто не міг догнати.
А наприкінці сказав:
— Ось такий він. Славний хлопець, тільки шалений; до того ж, дуже багатий і здатний на все, коли втратить розум, геть на все.
Христіана спитала:
— У нього якісь незвичайні парфуми, дуже гарно пахнуть. Що це таке?
— Не знаю, — відповів Гонтран, — він не каже. Здається, що вони з Росії. Актриса подарувала, та сама актриса від якої я його тепер лікую. Запах і справді чудовий.
На дорозі багато людей — курортників і селян, бо тут звичайно щоранку перед сніданком гуляли.
Христіана з Гонтраном догнали Андермата, маркіза та Поля і незабаром побачили на тому місці, де ще вчора височіла скеля, чудернацьку людську голову в подертому сірому капелюсі, з довгою сивою бородою; голова стирчала над землею, наче відрубана — здавалося, вона виросла тут. Навколо стояли виноградарі й здивовано, але спокійно дивились, — овернці не глумливі,— а три товстуни — пожильці другорядних готелів, сміялись і жартували.
Оріоль, батько й син, стояли коло ями й поглядали на бродягу, що до самого підборіддя заліз у воду, сівши там на камінь. Він скидався на злочинця давніх часів, засудженого за якесь чаклунство; милиць своїх він не покинув, вони теж купалися разом з ним.
Андермат захоплено повторював:
— Браво, браво! Оце приклад, який повинні наслідувати всі місцеві жителі, хворі на ревматизм. — І, нахилившись до старого, гукнув йому, наче той був глухий:
— Ну, як вам тут, нічого?
Кловіс, видно, зовсім очманівши від гарячої води, відповів:
— Ждаєтшя, я жварюшя! Што чортів, як пече!
Але Оріоль заявив:
— Чим гарячіша, тим краще тобі буде.
Позад маркіза хтось запитав:
— Що тут діється?
І добродій Обрі-Пастер, що повертався, як завжди задиханий, після щоденної прогулянки зупинився біля ями.
Андермат пояснив йому свій проект лікування хворого.
А старий повторював:
— Што чортів, яка гаряча!
І вже хотів вилізти, прохаючи, аби хтось допоміг йому.
Банкір зрештою заспокоїв його, пообіцявши накинути двадцять су за кожну купелю.
Довкола ями, в якій плавали сірі лахми, що покривали старе тіло каліки, збиралися люди.
— Оце так казан з юшкою! — почувся чийсь голос. — Не хотів би я такого варива.
Другий додав:
— Та й м’ясо, як на мене, не дуже-то…
А маркіз помітив, що пухирців вуглекислого газу в новому джерелі більше, ніж у ваннах водолікарні, вони крупніші й рухливіші.
Вони геть вкривали все лахміття бродяги й підіймалися на поверхню так рясно, що вода була неначе пронизана безліччю ланцюжків, нескінченними низками дрібненьких круглих діамантів, що мінилися на сонці сліпучим блиском.
Обрі-Пастер засміявся.
— Хай йому чорт, — мовив він, — послухайте-но, що роблять тут у водолікарні. Ви ж знаєте, що джерело треба спіймати, як птаха в клітку, а точніше — під дзвін. Це називається перехопити його. Так от що сталося торік із джерелом, що наповнює ванни. Вуглекислий газ, оскільки він легший за воду, збирався вгорі у дзвоні, й коли його ставало надто багато, проникав у труби, підіймався до ванн, заповнював кабіни, і хворі задихалися. За два місяці трапилося три таких випадки. Тоді звернулись до мене, і