Справді, цей новий друг — а він одразу став її другом, незважаючи на перше прикре враження, — вже тиждень порушував спокій її душі, здіймаючи в ній хвилі почуттів, як хвилі на воді,— коли туди кидають камені. Він кидав камені, великі й важкі камені, в її ще повитий сном розум.
Батько Христіани, як і всі батьки, все ще ставився до неї як до маленької дівчинки, з якою не слід говорити про серйозні речі; брат смішив її, але збудити у сестри думку не міг; чоловікові й до голови не приходило, що з дружиною можна розмовляти про щось, крім того, що стосувалося б їхнього родинного життя; і вона жила досі в душевному заціпенінні, задоволена і спокійна.
Новий знайомець ударами своєї думки, немов ударами сокири, розбивав те, що зв’язувало її розум. До того ж він був з тих чоловіків, що подобаються жінкам — усім жінкам — самою своєю натурою, хвилюючою гостротою своїх почуттів. Він умів розмовляти з ними, міг усе сказати їм, примусити їх усе зрозуміти. Нездатний на тривалі зусилля, але талановитий, завжди сповнений пристрасної любові або ненависті, схильний говорити про все з наївним запалом непохитної впевненої людини, мінливий і захоплений, він вирізнявся суто жіночими рисами вдачі — був по-жіночому довірливий, принадний, жвавий, збуджений — і разом з тим мав твердий чоловічий розум — активний, ясний і проникливий.
Зненацька їх догнав Гонтран.
— Оберніться, — сказав він, — і погляньте на подружжя Онора.
Вони обернулись і побачили лікаря Онора поруч з товстою, старою, одягненою в синє жінкою, голова якої нагадувала садову клумбу, стільки всяких рослин та квітів було у неї на капелюсі.
Вражена Христіана спитала:
— Це його дружина? Та вона ж років на п’ятнадцять старша за нього!
— Авжеж, їй шістдесят п’ять. Колишня повитуха, яку він полюбив між двома пологами. До того ж, вони, здається, з ранку до ночі гризуться.
Почувши якісь вигуки, вони пішли назад до казино. На великому столі перед водолікарнею були розкладені виграшні лотереї; ІІетрюс Мартель, якому допомагала маленька брюнетка, панна Одлен з Одеона, витягав і оголошував номери, розважаючи юрбу різними шарлатанськими теревенями. Підійшов маркіз із сестрами Оріоль та Андер-матом, запитав:
— Ми що, залишимось тут? Надто гамірно.
Вирішили прогулятись у гори, по дорозі з Анваля на
Ларош-Прадьєр.
Щоб вийти на неї, вони одне за одним рушили вузькою стежкою через виноградники. Христіана легко і швидко йшла попереду. Тут, в Анвалі, вона жила ніби якось по-новому, відчуваючи нову силу й таку радість життя, якої раніше ніколи не знала. Можтиво, на неї так благодійно впливали купелі, гоячи легкі недуги, які викликають безпричинний смуток, і вона стала яскравіше сприймати все і щиро всьому радіти. А може, почувала себе такою бадьорою і збудженою просто від того, що тут був цей загадковий запальний чоловік, що навчав її розуміти світ.
Дихаючи на повні груди, Христіана згадувала, що казав Поль про запахи, які розносить вітер. «Справді,— думала вона, — він навчив мене відчувати пахощі повітря». Тепер вона розрізняла всі запахи, особливо виноградний, такий легкий, тонкий, невловимий.
Вибралися на дорогу й далі пішли групками. Андермат із старшою дочкою Оріоль — Луїзою ішли попереду, розмовляючи про благодатні землі Овернського краю. Ця овернка, справжня дочка свого батька, обдарована природженим інстинктом, до тонкощів у всіх подробицях знала, як ведеться сільське господарство і говорила про все розважливо, чемно і стримано, як її навчили в монастирі.
Слухаючи Луїзу, Андермат поглядав на неї збоку, і ця розсудлива дівчина, така обізнана в практичних справах видавалась йому просто чарівною. Іноді він трохи здивова но перепитував:
— Як! У Лімані земля коштує до тридцяти тисяч франків за гектар?
— А так, пане, якщо ця земля під добрими яблуневими садами, що дають десертні яблука. Майже всі фрукти для Парижа постачає наш край.
Андермат обернувся і з пошаною глянув на Лімань, бо з дороги, по якій вони йшли, було видно, скільки око сягало, широку долину, повиту легеньким голубуватим серпанком.
Христіана з Полем теж спинилися, милуючись безмежним затуманеним краєм, таким чарівним для зору, що хотілося дивитись і дивитись на нього без кінця-краю.
Понад дорогою в цьому місці росли величезні горіхи і в тіні від їхнього густого листя стояла приємна прохолода. Дорога вже не вела вгору, а вилася по узгір’ю, вкритому виноградниками, а вище — низькою зеленою травою, що сягала аж до гребеня не дуже високого тут гірського пасма.