На прогулянки то ходили пішки, а то їздили старою каретою на шість осіб, яку взяли напрокат в Ріомі.
Улюбленим місцем їхніх прогулянок була дика галявина біля Шатель-Гійона, яка вела до одинокого сільського будиночка Сан-Сусі.
Розмовляючи, вони поволі йшли парами по вузькій стежці, що вилася понад річечкою, під високими ялинами. Стежку раз у раз перетинав струмок; доводилось перебиратися через нього, і Поль та Гонтран, постававши на каміння у стрімкій воді, подавали руку жінкам, підтримували їх, і ті перестрибували на другий берег. І щоразу після такої переправи порядок їхнього руху змінювався.
Христіана йшла то з тим, то з тим, але щоразу знаходила спосіб побути якийсь час наодинці з Полем Бретіньї, чи то випередивши всіх, чи відставши.
Він поводився з нею вже не так, як у перші дні; був не такий насмішкуватий, не такий різкий, зникла його товариська невимушеність, він став шанобливий і послужливіший.
Але розмови їхні ставали інтимніші, і в них чимале місце займали сердечні справи. Він говорив про любов як людина досвідчена, яка звідала жіноче кохання, зазнавши від нього і щастя, і страждання.
Захоплена і трохи схвильована, Христіана сама з палкою цікавістю хитро викликала його на відвертість. Все, що вона знала про цього молодика, збуджувало в ній гостре бажання знати ще більше, проникнути думкою в чоловіче життя, ледь відоме їй тільки з книжок, сповнене любовних ураганів і таємниць.
Він охоче йшов назустріч цій цікавості і щодня розповідав їй про щось із свого життя, про свої пригоди, успіхи й невдачі; спогади часом надавали його словам палкої пристрасті, а бажання сподобатись — прихованого лукавства.
Поль відкривав перед очима Христіани незнаний світ і так красномовно змальовував витонченість бажань, жагу чекання, спустошливу нестримність надій, святість почуттів, що їх викликають дрібні речі — засохлі квіти, клапті стрічок — які зберігає закохана душа, і біль раптових сумнівів, гіркоту тривожних здогадів, муки ревнощів і невимовно безумну розкіш першого поцілунку.
І розповідав він про все це дуже тактовно, пристойно, стримано, поетично і принадно. Як і кожен чоловік, що втратив спокій, думаючи про жінку, він з не погаслою ще жагою, але скромно говорив про тих, кого любив. Пригадував силу-силенну чарівних подробиць, що хвилюють серце, безліч зворушливих подробиць, од яких сльози набігають на очі, і всі оті прекрасні відтінки, що прикрашають залицяння і надають надзвичайної чарівності любовним стосункам між людьми з витонченою душею та розумом.
Усі ці хвилюючі й відверті розмови точилися щодня, ставали чимраз довші і западали в серце Христіани, як кинуте в землю зерно. І краса неосяжного краю, запашне повітря, синя Лімань, простори якої немовби розширюють людську душу, погаслі вулкани на гірському кряжі — давні вогнища землі, що тепер гріли тільки воду для хворих, і прохолодні затінки, й тихе дзюрчання струмків, що біжать по камінню, — все це теж проникало в душу і тіло молодої жінки, розм’якшувало їх, як ніжний і теплий дощ розм’якшує цілинну землю, і з насіння кинутого в неї потім виростають квіти.
Христіана відчувала, що цей молодик трохи залицяється до неї, вважає її гарненькою, навіть більше, ніж гарненькою; їй хотілося подобатись, вона вдавалася до безлічі хитрих і водночас простих способів, щоб полонити і підкорити його.
Коли видно було, що він схвильований, вона зненацька десь відходила; відчуваючи, що з його уст от-от зірветься ніжний натяк, спиняла його коротким глибоким поглядом, з тих, що вогнем пронизують серце чоловіка.
Якимось влучним словом чи й зовсім без слів, тільки легенько кивнувши головою, неуважно повівши рукою, з виразом смутку, який тут же розвіювала усмішкою, вона вміла показати, що його старання не пропадають марно.
Чого ж вона хотіла? Нічого. Чого сподівалася від цієї гри? Нічого. Тішилася нею тільки тому, що була жінкою, зовсім не відчувала небезпеки і хотіла побачити, що він робитиме.
До того ж у ній раптом спалахнув вогник природженого кокетства, що є в крові кожної жінки. Вчора ще наївна дитина, що спала тихим сном, вона раптом прокинулась, стала меткою і кмітливою перед цим чоловіком, який безнастанно говорив їй про любов. Вона вгадувала його щораз більший неспокій, бачила в його очах, як у ньому зароджувалась пристрасть, розуміла всі відтінки його голосу — підсвідомо, як жінка, котра відчуває, що чоловік прагне її кохання.