У світських салонах бувало чоловіки залицялись до неї, але нічого, крім веселого дівочого глузування, добитися не могли. її смішили їхні банальні компліменти, забавляли сумні, пригнічені обличчя, і на всі прояви ніжних почуттів вона відповідала жартами.
Але тепер вона раптом відчула, що спинилася перед знадливим і небезпечним супротивником, і сама стала спритною кокеткою, від природи завбачливою, сміливою та спокійною, спокусницею, яка, доки її серце вільне, вистежує, зненацька захоплює і затягує чоловіків у невидимі тенета кохання.
Спочатку Христіана видалася йому простушкою. Звиклий до жінок-хижачок, вправних у любовному ділі, обізнаних у всіх тонкощах залицяння і ласки, як старий вояка в прийомах бою, Поль вважав банальною цю сердечну простоту і ставився до Христіани навіть трохи зневажливо.
Та помалу саме ця простота зацікавила його, а потім принадила, і він, від природи схильний захоплюватись, почав оточувати молоду жінку ніжним піклуванням.
Поль добре знав, що найкращий спосіб зворушити чисту душу, — це безнастанно говорити про любов, вдаючи, ніби думаєш про інших; і, хитро скориставшись жадібною цікавістю, яку пробудив у ній, він заходився нібито в дружніх звіреннях, викладати їй у тіні дерев справжній курс кохання.
Його, як і її, забавляла ця гра: дрібними знаками уваги — чоловіки вміють їх знаходити — він показував, що вона йому дедалі більше подобається, і грав роль закоханого, ще не підозрюючи, що незабаром справді закохається.
Довго й неквапно гуляючи, вони вели свою гру, й це було так природно для обох, як природно для людини, що опинилася в спеку біля річки, викупатись у прохолодній воді.
Та з того часу, коли у Христіани пробудилось справжнє кокетство, коли вона відкрила в собі природну здатність жінки знаджувати чоловіків і їй захотілося кинути до своїх ніг цього пристрастного чоловіка, як захотілося б виграти партію в крокет, — він, простодушний баламут, попав у тенета невинних хитрощів і покохав її.
І став тоді незграбний, неспокійний, нервовий, а вона гралася з ним, як кішка з мишею.
З іншою він би не соромився, сказав би про все, підкорив би її своїм запалом; а з нею не наважувався на це — в його очах вона була така не схожа на всіх інших жінок, яких він знав.
Усіх тих жінок уже обпалило життя, їм можна було все сказати, кинути найсміливіші поклики пристрасті, шепочучи їм трепетні слова, що запалюють кров. Поль знав себе, знав невідпорну свою силу, коли міг вільно відкритись у своїх пристрасних жаданнях і запалити душу, серце, чуттєвість тієї, яку кохає.
А з Христіаною він почував себе так, як з дівчинкою, — вгадував її недосвідченість, і це геть сковувало спритного спокусника. Та й любив він її якось по-новому, як дитину і як наречену. Жадав її і боявся доторкнутись до неї, щоб не забруднити, не осквернити її чистоти. У нього не було бажання нестямно стиснути її в обіймах, як інших жінок, — кортіло стати перед нею навколішки, припасти до її сукні, тихо, цнотливо і ніжно цілувати волосся на її скронях, куточки уст і очі, заплющені блакитні очі, відчуваючи в них під прикритими повіками чарівний і насторожений погляд. Йому хотілося взяти її під свій захист, охороняти від усіх і всього, не допускати, щоб вона стикалася з вульгарним світом, не бачила потворних лиць, не стрічалася з усякою нечистю. Хотілось прибрати бруд з вулиць, по яких вона ходила, каміння з доріг, терни та суччя з лісів, зробити, щоб усе навколо неї стало красиве і приємне, носити й носити її на руках, щоб її ніжки ніколи не ступали по землі. Він сердився, що їй доводиться розмовляти з сусідами по готелю, їсти за спільним столом буденний харч, терпіти всякі прикрі, хоч і неминучі, життєві дрібниці.
Він так багато думав про неї, що стрічаючись, не знав, що їй сказати, і, не в силі відкрити їй своє серце, здійснити хоч одне з своїх бажань, виявити перед нею владну потребу повністю віддати себе їй, потребу, що палала в його крові,— скидався на зв’язаного ланцюгами дикого звіра, і в той же час відчував якесь дивне бажання заридати.
Христіана все це бачила, хоча й не все розуміла, і з злорадством кокетки тішилася.
Коли вони, відставали від усіх, лишалися самі і Христіана відчувала, що він от-от скаже щось бентежне, вона раптом пускалася бігти, доганяла батька й кричала:
— Давайте у квача!
Грою в квача звичайно закінчувалися їхні подорожі. Знаходили галявину або якусь широку місцину край дороги і бігали там, як дітлахи на прогулянці.