їхали мовчки. Три жінки сиділи в глибині карети з опущеним верхом, ховаючись під рожевими парасольками і мружачи очі від сліпучого сонця; маркіз і Гонтран дрімали, прикривши хусточками обличчя; Поль дивився на Христіану, і вона, приплющивши повіки, теж стежила за ним.
Залишаючи за собою стовп білої куряви, віз їхав і їхав по дорозі вгору.
Потім виїхали на плоскогір’я, кучер випростався, коні побігли клусом, і перед мандрівцями розгорнулася широка хвиляста рівнина з лісами і обробленими полями, селами і хуторами. Далеко ліворуч видніли зрізані вершини вулканів. Тазенатське озеро, до якого вони їхали, виникло в останньому з кратерів, край Овернського кряжа.
Вони їхали вже три години. Раптом Поль сказав:
— Дивіться, лава!
Край дороги з землі випиналися руді, химерно покручені скелі. З правого боку височіла дивно приплюснута гора, широка вершина якої видавалася порожнистою і пласкою, звернули на дорогу, яка трикутною розколиною мовби врізалася в ту гору, і Христіана, підвівшись, зненацька помітила на дні широкого і глибокого кратера чудове озеро, чисте, кругле, схоже на срібну монету. Круті схили гори, по праву руку лісисті, по ліву — голі, спадали до води і оточували її високим рівним пасом. У спокійній воді, гладенькій та блискучій, як метал, так чітко відбивалися з одного боку дерева, а з другого — голий і сухий схил, що не можна було й розрізнити, де береги, а де води; і тільки посередині тієї величезної вирви, де відсвічувало синє небо, видно було бездонне провалля, що немов перетинало землю наскрізь, сягаючи неба з другого боку земної кулі.
Далі їхати не було змоги. Подорожні злізли і, тримаючись лісистої сторони, пішли стежкою, що вела навколо озера, в’ючись попід деревами посередині схилу. Ця стежка, якою ходили тільки лісоруби, геть заросла травою і зеленіла, наче луг, крізь гілля дерев видно було протилежний схил, а внизу, на дні гірської чащі, блищала вода.
Потім через галявину вийшли на самий берег і розташувалися там в затінку під дубами. Полягали на зеленій траві, і якась нестримна підсвідома радість охопила всіх.
Чоловіки качались по траві, занурюючи в неї руки, а жінки, лежачи боком, обережно тулилися щоками, немов шукаючи ласки в її свіжих стеблинках.
В дорозі було так жарко, що тепер відчуття приємної прохолоди видавалося майже щастям.
Незабаром маркіз знову заснув, за ним і Гонтран; Поль стиха розмовляв з Христіаною та дівчатами. Про що? Про всякі дрібниці. Час від часу хтось озивався, казав кілька слів, хтось інший, помовчавши, відповідав, і неквапні слова завмирали в сонноті на устах, як і думки в голові.
Та ось кучер приніс кошика з харчами, дівчата Оріоль, привчені дома хазяйнувати й виконувати всяку хатню роботу, відразу ж його розпакували і, відійшовши трохи вбік, почали готувати все до обіду просто на траві.
Поль лишився біля Христіани, що сиділа мовчки, поринувши в мрії. І раптом вона ледь почула його тихі слова, що торкнулись її вуха, мов легесенький шелест вітерця:
— Це найкращі хвилини мого життя.
Чому ті невиразні слова так схвилювали її до глибини душі? Чому раптом зворушили її гак, як ніколи ніщо не зворушувало?
Дивлячись поміж дерев, вона побачила вдалині мисливську чи рибальську хатину, зовсім маленьку — в ній, певно, була тільки одна кімната.
Поль побачив, куди вона дивиться, і сказав:
— Чи думали ви коли-небудь про те, як добре було б двом шалено закоханим пожити в такій хатині? Час проведений там став би для них несказанним щастям. Вони були б одні в цілому світі, зовсім одні — він і вона! І коли б таке могло бути, то хіба не варто все покинути заради того?
Щастя приходить так рідко, воно таке невловне, таке коротке! Хіба наші будні це життя? Що є сумніше, як прокидатися без палких надій, покірно робити одне й те саме, вміру пити, їсти, спокійно спати?
Христіана не зводила очей з хатини, і до серця її підступало ридання: вона раптом збагнула, що є п’янка втіха, про яку вона досі й не підозрювала.
Тепер і вона думала про те, як добре було б пожити вдвох у цьому маленькому затишному куточку, схованому серед дерев, на березі оцього іграшкового озера, схожого на коштовний камінь, — істинного свічада кохання. Як гарно було б тут. Довкола — нікого, не чути ні людських голосів, ні галасу життя; на самоті з коханим. Вона дивилася б на синю воду, а він — дивився б на неї, і говорив би ніжні слова, цілуючи їй кінчики пальців.