Жили б тут серед тиші, під деревами, і цей кратер зберігав би їхню пристрасть, як зберігає прозору глибоку воду, замкнувши її рівною огорожею своїх берегів і межею для їх очей була б кругла лінія берега, межею їх думок — щастя кохання, межею бажань — неквапні поцілунки, поцілунки без кінця-краю.
Чи є на землі люди, яким випадало б таке щастя? Авжеж, є! Чому б не бути? Як це вона раніше не збагнула, що такі радощі є?
Дівчата сповістили, що обід готовий. Була вже шоста година. Збудила маркіза з Гонтраном, і всі посідали по-ту-рецькому коло тарілок, що ковзали по траві. Сестри Оріоль і далі слугували їм, а чоловіки байдуже мирилися з тим. їли повільно, кидаючи шкуринки і кістки курчат у воду. Принесли шампанське, відкоркували першу пляшку з таким різким і незвичним тут звуком, що всі аж здригнулися.
День згасав; повіяло прохолодою; надходив вечір; воду, що сонно застигла на дні кратера, повивав невиразний смуток.
Сонце скотилося до заходу, небо взялося полум’ям, і все озеро враз перетворилося на вогняне плесо; потім, коли сонце зайшло, і обрій почервонів, як пригасле вогнище, озеро стало мов криваве плесо. Зненацька над вершиною гори показався майже повний місяць, ще зовсім блідий на ясному небі. По землі вже стелилися сутінки, а місяць щораз блискучіший і круглий, підіймався вище і вище, над таким же круглим кратером. Здавалося, він от-от упаде в кратер. А коли місяць зійшов високо на небо, озеро перетворилось на срібне плесо. І по його поверхні, цілий день нерухомій, пішли то повільні, то швидкі брижі. Ніби духи, літаючи над водою, торкались її невидимим покровом.
То велика риба, вікові коропи й зажерливі щуки, спливали з дна і гралися при місячному світлі.
Дівчата поскладали посуд та пляшки, і кучер забрав кошика. Рушили назад.
Ішли стежкою попід деревами, крізь листя яких на траву дощем падали плями світла; Христіана, йдучи передостанньою, раптом почула майже біля самісінького вуха уривчастий голос Поля:
— Я люблю вас! Я люблю вас!.. Я люблю вас!..
Серце їй так шалено забилося, що вона мало не впала — не могла ступати ногами. І все-таки йшла! Ішла, не тямлячи себе, готова обернутись, кинутися йому в обійми, розкрити уста для поцілунку. А він схопив край шалі, що прикривала її плечі, і почав несамовито цілувати його. Вона ледве йшла далі, не почуваючи під ногами землі.
Та ось раптом склепіння дерев кінчалося, стало ясно, і Христіана зразу переборола своє хвилювання; але перш ніж сісти в карету і розпрощатися з озером, вона обернулась і обома руками послала десь до води поцілунок, і той, хто йшов за нею, усе зрозумів.
Всю дорогу Христіана сиділа, заціпенівши, приголомшена і розбита, немов після падіння; а коли приїхали до готелю, хутенько пішла нагору й замкнулась у своїй кімнаті. Засунувши засув, повернула ще й ключ у замку — все здавалося, що її переслідують невідступними домаганнями. Потім, тремтячи, стала серед напівтемної порожньої кімнати. На столі горіла свічка, і мерехтливі тіні від меблів та завіс падали на стіни. Христіана сіла в крісло. Думки вирували у неї в голові, плуталися, розбігались, і вона не могла схопити їх, затримати, зв’язати в одне. Пригнічена, нещасна, сама в цій порожній кімнаті, вона почувала себе так, ніби заблудилася в житті, мов у лісі, і їй чомусь хотілося плакати.
Куди вона йде, що їй робити?
їй було трудно дихати, вона підвелася, розчинила вікно і схилилась на підвіконня. Повіяло прохолодою. Самотній і сумний місяць, піднявшись на синюваті нічні висоти, далекий і суворий, сяяв серед безкрайого порожнього неба, лиючи холодне світло на дерева й гори.
Навколо все спало. В глибокій тиші часом долинали здалеку тихі звуки скрипки — Сен-Ландрі щовечора грав до пізньої ночі і скрипка його співала й плакала. Христіана неуважно слухала. Тонкі скорботні зойки тремтливих струн то зовсім затихали, то бриніли знову.
І цей місяць, загублений у пустинному небі, і ніжні звуки, що завмирали серед нічної тиші, вразили її серце почуттям такої самотності, що Христіана заридала. Вона вся тремтіла і здригалась, її пойняла глибока туга, кидало то в жар, то в холод, мов у тяжкій недузі і раптом їй стало ясно, що й вона зовсім самотня в житті.
Досі Христіана не усвідомлювала цього, а тепер у душевній скорботі відчула це так гостро, що здалося, ніби вона божеволіє.
Але ж у неї є батько, брат, чоловік! Вона ж все-таки любила їх, і вони любили Гі! А тепер якось віддалялась од них, вони ставали чужими, наче вона ледь знала їх! Спокійна батькова любов, щира братова приязнь, холодна чоловікова ніжність більш нічого не важили для неї, нічогісінько. її чоловік! Невже отой рожевий балакун, що кожного ранку байдуже запитує її: «Як ви себе почуваєте люба?» — її чоловік? І вона тілом і душею належить тому чоловікові в силу шлюбного контракту? Хіба це можливо?