їй хотілося встати, піти, вернутися до батька, але не було сили, не було рішучості; її стримувало, сковуючи волю, бажання слухати й слухати його, відчувати, як проникають у її серце ці чародійні слова. Здавалось, вона поринула в сон, жаданий сон, такий ніжний та осяйний, повен місячного світла і поезії.
Він схопив її руки і, цілуючи кінчики пальців, шепотів:
— Христіано… Христіано… Візьміть мене… Вбийте мене… Я люблю вас… Христіано…
Вона відчувала, як він тремтить, здригається біля її ніг. Він цілував їй коліна, і з його грудей виривалося приглушене ридання. їй стало страшно, чи не збожеволів він, і вона швидко підвелася, хотіла втекти. Але він скочив перший, схопив її в обійми і припав до її уст.
Тоді без крику, без обурення, без онору вона впала на траву, ніби той поцілунок відібрав у неї сили і зламав волю. І він оволодів нею так легко, як зірвав би достиглий плід.
Та як тільки розняв обійми, вона схопилась і кинулась бігти, приголомшена, тремтячи всім тілом, похолола, мов після крижаної купелі. Поль хутенько догнав її і, схопивши за руку, пробурмотів:
— Христіагіо, Христіано!.. Обережно, там же ваш батько!
Не відповідаючи й не обертаючись, вона пішла повільніше, ноги їй запліталися, мов не свої. А він йшов слідом, не наважуючись заговорити з нею.
Маркіз, побачивши їх, одразу підвівся:
— Ходімо мерщій, — мовив, — я вже змерз. Усе це прекрасно, але шкідливо для здоров’я.
Христіана тулилась до батька, ніби просила у нього підтримки, ніби шукала захисту в його любові.
Зайшовши до своєї кімнати, вона хутенько роздяглася, кинулась у ліжко, вкрилась з головою ковдрою і заплакала. Припавши до подушки обличчям, плакала довго-довго, заклякла, знесилена. Вже не думала, не мучилась, не каялась. Плакала без думок, не тямлячи й сама, чого плаче. Плакала несвідомо, як співають, коли весело на душі. Потім вичерпавши сльози, знеможена від довгих ридань, стомлена, вона заснула.
Прокинулась від легенького стуку в двері, що виходили до вітальні. Був уже день, годинник показував дев’яту. Вона крикнула:
— Заходьте.
І на порозі з’явився її чоловік, веселий, жвавий, у дорожньому кашкеті, з сумкою, з якою він у дорозі ніколи не розлучався.
— Як, ти ще спиш, люба? Я розбудив тебе? Приїхав без Попередження. Сподіваюсь, ти здорова? В Парижі чудова погода.
І, скинувши кашкета, він підступив, щоб поцілувати її.
Вона відсунулась до стіни, пойнята шаленим нервовим страхом перед цим рожевим і вдоволеним чоловіком, що тягнувся губами до неї.
Потім, заплющивши очі, підставила йому лоб. Він спокійно поцілував і спитав:
— Можна, я помиюся в твоїй умивальні? Мене сьогодні не ждали і не приготували кімнати.
Вона пробурмотіла:
— Ну звичайно.
І він зник за дверима поблизу ліжка.
Христіана чула, як він там возиться, хлюпочеться, насвистує. Потім гукнув:
Що тут у вас нового? У мене прекрасні новини. Аналіз води перевершив усякі сподівання. Можна буде лікувати принаймні на три хвороби більше, ніж у Руайя. Чудово!
Вона сіла на ліжку, ледве дихаючи, приголомшена несподіваним поверненням чоловіка, яке вразило її, мов страшне горе, і збудило докори совісті. Андермат вийшов з умивальні задоволений, сяючий; від нього дуже пахло вербеною. Потім запросто сів у ногах на ліжко й запитав:
— А паралітик? Як він? Ще не ходить? Не може бути, щоб він не одужав, — вода дуже цілюща.
Христіана зовсім забула про каліку, вже кілька днів не ходила до джерела і тепер тільки пробелькотала:
— Так… я… здається, йому краще… Правда, на цьому тижні я його не бачила… Я… я трохи нездужаю…
Андермат глянув на неї уважніше і сказав:
— Справді, ти трохи бліда… А втім, це тобі дуже до лиця… Дуже. Ти така гарна… Просто чарівна!..
Він підійшов і, нахилившись, хотів просунути руку їй під спину.
Але Христіана з таким жахом відсахнулася, що він остовпів, і стояв з простягнутими руками, випнувши губи для поцілунку. Потім спитав:
— Що з тобою? До тебе вже й доторкнутись не можна! Повір, я не хочу зробити тобі боляче…
І він знову настирно потягнувся до неї, очі його раптом загорілися.
Тоді вона пробубоніла:
— Ні… Облиш мене… облиш… Бачиш… Бачиш… Мені здається… здається, я вагітна!..
Сказала це, не тямлячи себе від страху, не думаючи, аби тільки уникнути його дотику, як могла б сказати: «У мене проказа чи, може, чума!»
Тепер уже Андермат зблід, глибоко й радісно схвильований; і тільки прошепотів:
— Уже?