Йому хотілося цілувати її довгими, тихими, ніжними поцілунками, як щасливому і вдячному батькові сім’ї. Потім він занепокоївся:
— Та чи можливо це?.. Як же так?.. Ти думаєш?.. Так скоро?..
Вона відповіла:
— Так… це можливо!..
Тоді він схопився, закружляв по кімнаті і, потираючи руки, вигукнув:
— От який щасливий день!
У двері знову постукали. Андермат відчинив, і покоївка доповіла:
— Прийшов доктор Латон, хоче негайно поговорити з вами, пане.
— Гаразд. Попросіть його до вітальні, я зараз прийду.
І він вийшов до сусідньої кімнати. Одразу ж з'явився й доктор. Вигляд у нього був неприродно урочистий і холодний. Трохи здивований Андермат подав йому руку. Доктор вклонився, мовчки потиснув банкірові руку, сів і заговорив тоном секунданта, що викладає умови поєдинку честі:
— Трапилося, шановний добродію, вельми прикра пригода, про яку я повинен повідомити вас, щоб ви зрозуміли мою поведінку. Коли ви зробили мені честь, запросивши до вашої дружини, я одразу ж прийшов; та, виявляється, за кілька хвилин до мене тут був мій колега, запрошений маркізом де Равенелем, — головний лікар, якому пані Андермат, певно, більше довіряє. Тож виходить, що я, прибувши другим, немовби хитрощами відібрав у доктора Бонфія пацієнтку, хоч він уже міг вважати себе її лікарем; я неначе зробив грубий, негарний, неприпустимий між колегами вчинок. А ми, добродію, маємо бути в своїй практиці вельми обачні і тактовні, аби уникати прикрих непорозумінь, що можуть мати серйозні наслідки. Доктор Бонфій, довідавшись про мій візит до вас і вважаючи мене винним у цьому нетактовному вчинку, — обставини й справді тут проти мене, — заявив мені про це такими словами, що, якби не його поваяшнй вік, я мусив би зажадати від нього сатисфакції. Щоб виправдатись перед ним і перед усім місцевим медичним персоналом, мені лишається тільки одне — припинити, на превеликий жаль, лікування вашої дружини, розповісти правду про все це і просити вас прийняти моє вибачення.
Андермат зніяковіло відповів:
— Я чудово розумію, докторе, ваше скрутне становище. Але тут ні я, ні моя друясина не винні, мій тесть покликав пана Бонфія, не попередивши нас. Може, мені піти до вашого колеги і пояснити йому…
Доктор Латон перебив його:
— Марна річ, добродію. Це питання професійної етики й честі, яку я передусім повинен шанувати, і, незважаючи на мій щирий жаль…
Андермат і собі перебив його. Багач, який добре платить, якому нічого не варто придбати рецепт за п’ять, десять, двадцять чи сорок франків, мов коробочку сірників за три су, певний, що все має належати йому завдяки силі гаманця, здатний тільки на гроші цінити все живе і мертве, швидко й точно визнаючи співвідношення між карбованим металом і всім іншим на світі,— він обурився зухвалістю цього торговця рецептами і різко сказав:
— Гаразд, докторе. Досить про це. І зичу вам, щоб цей ваш крок не відбився на вашій кар’єрі. Ще побачимо, кому з нас двох буде гірше від вашого рішення.
Ображений лікар підвівся і, підкреслено чемно вклонившись, мовив:
— Мені, добродію, в цьому немає сумніву. Мій вчинок обійдеться мені дорого з будь-якого погляду. Але Я НІКОЛИ не вагаюсь, вибираючи між вигодою та сумлінням.
І вийшов. На порозі він зіткнувся з маркізом, що заходив до вітальні, тримаючи в руках листа. Лишившись наодинці з зятем, пан де Равенель вигукнув:
— Послухайте, любий, яку прикрість я маю з вашої вини! Доктор Бонфій образився, що ви покликали до Христіани його колегу, і надіслав мені рахунок з дуже сухою запискою, в якій попереджає, щоб я більше не розраховував на його послуги.
Тоді Андермат геть розсердився. Забігав по кімнаті, кричав, вимахував руками, сипав словами, все дужче розпалюючи себе, сповнений того невинного вдаваного гніву, якого ніхто не сприймає серйозно. Він викрикував свої докази. Хто ж зрештою винен? Тільки маркіз, що покликав цього телепня Бонфія, навіть не попередивши Андермата, який знав уже від свого паризького лікаря, чого вартий кожен з трьох анвальських шарлатанів!
А потім, чого було маркізові втручатися, консультуватись за спиною чоловіка, єдиного судді, єдиного, хто відповідає за здоров’я своєї дружини? І так завжди, щодня одне й те саме. Круг нього тільки всякі дурниці роблять, тільки дурниці! Він безупину говорить про це, але ж то голос вопіючого в пустині. Його, Андермата, ніхто не розуЛіє, його досвідченості починають вірити хіба тоді, коли вже пізно.
Він казав: «мій лікар», «моя досвідченість» з самовпевненістю власника, що володіє рідкісними речами. Присвійні займенники дзвеніли в його устах, як метал. І коли вимовляв «моя дружина», ясно відчувалося, що маркіз уже не має на дочку ніяких прав, оскільки Андермат одружився з нею, а одружитися і купити було для нього одне й те саме.