«А чи люблю я його?» Бистрим оком вона глянула на нього. їхні очі зустрілись, і Христіана відчула в його палкому погляді таку ласку, що вся затремтіла. їй захотілось, безтямно, нездоланно захотілося доторкнутись до його руки, що перебирала стеблинки трави, і міцним потиском сказати йому все, що тільки можна так виразити. Рука її ковзнула вздовж сукні на траву і, розвівши пальці, завмерла. Тоді Христіана побачила, як його рука присувається до її руки, помаленьку, мов закохане звірятко, що шукає своєї пари. Присувалася ближче й ближче, і ось їхні мізинці зіткнулися! Кінчики пальців ніжно, ледве помітно доторкнулись один до одного, відхилились і знову з’єднались, як уста в поцілунку. Але ця непримітна ласка, ці легенькі дотики збурювали в ній такі шалені відчуття, що їй стало млосно, ніби він знову стиснув її в обіймах.
І вона раптом зрозуміла, що то означає належати коханому, коли любов віддає йому все — твої тіло й душу, думки, волю, кров, нерви, — геть усе, і він хапає тебе як ширококрилий хижий птах хапає мале пташеня.
Маркіз і Гонтран розмовляли про майбутній курорт вони перейнялися захопленням Віля. Обидва відзначили переваги банкіра — ясність його розуму, ділову кмітливість, непомильну передбачливість, сміливість дій, урівноваженість вдачі! Певні успіху Андермата, тесть і шурин в один голос вихваляли його, радіючи, що вони з ним родичі.
Христіана і Поль, захоплені одне одним, здавалося, не чули їх.
Маркіз сказав дочці:
— Знаєш, серденько, ти можеш стати одною з найбагат-ших жінок у Франції, і твоє ім'я буде відоме, як ім'я Ротшільдів. Віль далебі визначна людина, дуже визначна, людина великого розуму.
В серці Поля раптом ворухнулися дивні ревнощі.
— Та, годі вам, — сказав він. — Знаю я розум усіх цих ділків. У них тільки одне в голові — гроші! Всі думки, які ми віддаємо прекрасному, все завзяття, яке витрачаємо на примхи, весь час, який ми кидаємо на розваги, всю силу, яку переводимо на втіху, весь пристрасний і могутній пал душі, що його забирає у нас кохання, божественне кохання, вони використовують, шукаючи золото, мріючи тільки про золото, загрібаючи золото! Людина великого розуму живе безкорисливими, високими інтересами, її радощі — це мистецтво кохання, наука, подорожі, книжки; і якщо вона шукає грошей, то тільки тому, що гроші полегшують їй дорогу до духовних втіх і навіть сердечного щастя. А в них нічого немає ні в розумі, ні в серці, окрім мерзенної пристрасті до гендлярства! Ці здирники так схожі на «порядних людей>, як продавець картин на художника, як видавець на письменника, як директор театру — на драматурга.
Зненацька він замовк, зрозумівши, що надто захопився, і додав уже спокійніше:
— Я не кажу про Андермата, якого вважаю за чудову людину. Він у сто разів вищий за інших і дуже подобається мені…
Христіана прийняла руку. Поль знову замовк.
Гонтран зареготав і промовив єхидним, глузливим тоном, яким у хвилини відвертості міг сказати що завгодно:
— В усякому разі, друже, ці люди мають рідкісну якість: вони одружуються з нашими сестрами й народжують багатих дочок, з якими одружуємось ми.
Маркіз обурено підвівся:
— Ну, Гонтране, ти іноді просто нестерпний!
А Поль, обернувшись до Христіани, прошепотів:
— Чи здатні ці люди вмерти за жінку або хоч віддати їй все своє багатство, геть усе, нічого не залишивши собі?
Ці слова так явно промовляли: «Все, що я маю, належить вам, навіть моє життя», — що Христіана розчулилась і вдалася до хитрощів, аби взяти його за руки:
— Допоможіть мені підвестись. У мене затерпли ноги, не можу поворухнутись.
Він підхопився і, взявши її за руки, поставив край дороги напроти себе. Вона бачила, як уста його шепочуть: «Я люблю вас», — і мерщій одвернулася, щоб мимоволі, пориваючись до нього, не відповісти тими самими трьома словами, які от-от могли злетіти із її уст.
Повернулися до готелю.
Приймати ванни вже було пізно. Діждали сніданку. Пролунав дзвін, що кликав до столу, а Андермата все ще не було. Вони пройшли ще раз по парку і вирішили снідати без нього. Довго сиділи за столом, та ось уже й сніданок закінчився, а банкір не повертався. Знов усі вийшли в парк, посідали під деревами. Одна по одній минали години, сонце торкаючись променями листя дерев, хилилося до гір, а Віль не появлявся.
Раптом він показався на стежці. Йшов швидко, скинувши капелюха і витираючи піт з лоба, краватка збилася набік, жилет розстебнутий, наче після трудної подорожі чи якоїсь бійки, після величезних і тривалих зусиль.
Побачивши тестя, він гукнув: