Христіана зупинилась, і тінь теж завмерла, лягла, припала до дороги.
Поль швидко ступив кілька кроків до того місця, де на дорозі вимальовувалась тінь її голови. І, немов боячись втратити хоч щось від неї, став навколішки й, нахилившись, доторкнувся губами до краю темного силуету. Як той собака, що, відчуваючи спрагу, плазує на череві до джерела і жадібно п’є з нього, він пристрасно цілував у куряві обриси коханої тіні. Він повз до неї на руках і колінах, вкриваючи поцілунками контури її тіла, немовби устами вбираючи в себе темний і дорогий йому образ, розпластаний на землі.
Вона здивовано і навіть трохи злякано чекала, не наважуючись заговорити з ним, і тільки потім, коли він опинився біля її ніг, підвів голову і, все ще стоячи навколішках, обняв її обома руками, спитала:
— Що це з тобою сьогодні?
Він відповів:
— Я ж тебе втрачаю, Ліано!
Вона втопила пальці в густе волосся друга, підняла його голову і, нахилившись, поцілувала в очі.
— Чому втрачаєш? — спитала, довірливо всміхаючись.
— Бо завтра ми розлучаємось.
— Розлучаємось? Ненадовго, коханий.
— Хто знає! Тих днів, що були тут, уже не повернути.
— Будуть інші, такі ж чудові.
Вона підвела його, повела під дерево, де він стояв, чекаючи її, посадовила біля себе, трошки нижче, щоб можна було покласти руку йому на волосся, і заговорила серйозно, як розважлива, палко закохана й рішуча жінка, яка все передбачила, чуттям угадала, що треба робити, і на все зважилась.
— Слухай, любий, у Парижі я зовсім вільна. Вільям ніколи не цікавиться мною. Йому вистачає своїх справ. Ти не одружений, і я приходитиму до тебе. Приходитиму щодня, коли вранці, до сніданку, а коли ввечері, а то слуги теревенитимуть, що я виходжу в один і той самий час. Ми зможемо зустрічатися так само, як тут, навіть частіше, бо гам нічого буде боятися цікавих.
А він, поклавши голову їй на коліна і обіймаючи за стан, знай повторював:
— Ліано, Ліано, я втрачаю тебе! Відчуваю, що втрачаю!
<адїї трошки дратувала ця нерозумна туга, дитяча туга такого сильного чоловіка, тоді як вона, така слабка порівняно з ним, була така певна себе, певна того, що їх ніщо не розлучить.
Він прошепотів:
— Якби ти згодилась, Ліано, ми втекли б разом, поїхали б далеко-далеко, в чудовий квітучий край і там кохалися б. Скажи тільки слово, і ми сьогодні ж увечері поїдемо, хочеш?
Але вона тільки знизувала плечима, з легкою досадою, трохи невдоволена тим, що він її не слухає, бо зараз було не до мрій і ніжних пестощів. Зараз треба було виявити рішучість і обережність, знайти спосіб і далі кохатися, не збуджуючи ніякої підозри.
І Христіана почала знову:
— Слухай, любий, нам треба все добре обміркувати, щоб не було якоїсь необачності чи помилки. Насамперед, чи ти впевнений у своїх слугах? Найбільше треба боятися доносу, анонімного листа до мого чоловіка. Сам він нізащо не догадається. Я добре знаю Вільяма…
Вона вже двічі згадала його, і це раптом роздратувало Поля.
Він сердито сказав:
— О, не говори мені сьогодні про нього!
Вона здивувалась.
— Чому? Треба ж… О, запевняю тебе, йому зовсім байдуже до мене.
Вона відгадала думку Поля.
В ньому прокидалися невиразні, ще не усвідомлені ревнощі. І раптом, ставши навколішки, він схопив її за руки:
— Слухай, Ліано… — Й замовк. Не наважувався висловити свою тривогу, ганебну підозру, що зародилась у ньому, не знав, як про це сказати. — Слухай… Ліано… А як ти з ним?…
Христіана не зрозуміла.
— Ну… ну… Дуже добре.
— Так… я знаю… Але… слухай… зрозумій мене як слід… Це ж, твій чоловік… зрештою… і… і ти не знаєш, скільки я думаю про це останнім часом… Як це мене мучить… як терзає… Розумієш… га?
Вона якусь мить мовчала, потім раптом збагнула, про що йдеться, і в пориві щирого обурення палко заговорила:
— О любий… як ти міг… як ти міг подумати?.. Я ж уся твоя… чуєш?.. Тільки твоя… бо люблю тебе… О Поль!..
Він знову схилив голову молодій жінці на коліна і ледь чутно промовив:
— Але ж… зрештою… Ліаночко… Він же… Він же твій чоловік… Що ж ти зробиш?.. Ти подумала про це?.. Скажи!.. Що ти зробиш сьогодні ввечері… або завтра… Ти ж не можеш… завжди, завжди казати йому «ні»…
Вона так само тихо відповіла:
— Я запевнила його, що вагітна, і… і цього йому досить… О, це для нього не так важливо… справді… Годі про це, любий, ти не знаєш, як це мене ображає, як мені боляче. Вір мені, бо я люблю тебе…