І щоразу, як випливали ці величезні та гнучкі плавці, Жанна плескала в долоні, вся тремтячи від захвату. І, як вони, її серце стрибало в якійсь шаленій дитячій радості.
Раптом дельфіни зникли. їх побачили ще раз далеко серед моря, а потім уже не було більше видно, і Жанна кілька хвилин відчувала смуток від того, що їх не стало.
Настав вечір, тихий, променистий вечір, сповнений ясності і щасливого спокою. Ані найменшого руху в повітрі й на воді. І цей безмежний спокій моря та неба передавався і заспокоєній душі, де теж завмерли всі хвилювання.
Величезний сонячний диск помалу спускався до невидимої Африки, пекучої Африки, що її спека ніби відчувалася й тут; коли сонце сіло, обличчя обвіяла якась ласкава свіжість, в якій не було, здавалося, й сліду вітерця.
Вони не захотіли йти до своєї каюти, з її неприємним запахом, і обоє простяглись поруч на палубі, загорнувшись у плащі. Жюльєн відразу ж заснув, а Жанна довго ще лежала з розплющеними очима, збуджена всіма новими враженнями подорожі. Заколисувана одноманітним туркотом коліс, вона розглядала безліч зір, таких ясних, променистих, блискучих і начебто обмитих в цьому чистому південному небі.
Перед світанком заснула й вона.
її розбудили шум і голоси. Матроси, співаючи, прибирали корабель. Вона розбудила чоловіка, що міцно спав, і вони встали.
Жанна захоплено впивалася смаком солоного морського туману, що проймав її наскрізь. Навкруги — море. Але спереду ніби спочивало на хвилях щось сіре, невиразне ще в цьому ранньому світанні, наче купа якихось химерних, гострих, подертих хмар.
Трохи згодом обриси вималювались виразніше; виступаючи все ясніше на тлі посвітлілого неба, перед очима виникла довга лінія якихось дивних рогатих гір. То була Корсіка, ніби загорнена в легкий серпанок.
Десь за нею зійшло сонце, чорними тінями вимальовуючи всі виступи хребтів. Потім запалали всі верховини, тим часом як решта острова ще потопала в тумані.
На містку з’явився капітан — маленький, старенький, згорблений і скорчений, засмалений і висушений суворими солоними вітрами, і хрипким від тридцятирічного командування, надірваним криками під час шквалів голосом сказав Жанні:
— Чуєте, як пахне ця каналія?
Вони справді чули міцні, незвичайні пахощі рослин, якісь дикі аромати.
— То, пані, так пахне Корсіка, — казав далі капітан, — то її пахощі, пахощі красуні. Не бачивши її двадцять років, я впізнав би її за п’ять миль. Я сам звідси родом. Десь там, на святій Єлені, він завжди, кажуть, згадує пахощі своєї країни. Ми з ним одного роду.
І капітан, знявши шапку, привітав Корсіку, привітав через океан великого імператора-невільника, що був одного з ним роду.
Жанна так розчулилася, що мало не заплакала.
А капітан простяг руку до обрію й промовив:
— Криваві гори!
Жанна і Жюльєн, що стояв поруч неї, тримаючи її за стан, почали вдивлятися вдалечінь, намагаючись побачити те місце, на яке показував капітан.
Нарешті вони помітили декілька пірамідальних скель. Обминувши їх, корабель незабаром увійшов у широку й тиху затоку, оточену безліччю високих верховин, порослих унизу ніби мохом.
Капітан показав на цю зелень:
— Макі.
В міру того як вони наближалися, коло гір, здавалося, замикалось за кораблем, що тихо плив цим блакитним озером, таким прозорим, що часом видно було дно.
Враз показалося місто — все біле, в глибині затоки, біля підніжжя прибережних гір.
Кілька маленьких італійських суденець стояли в порту на якорях. Чотири чи п’ять човнів, підпливши до «Короля Людовіка», почали кружляти навколо, шукаючи пасажирів.
Зібравши багаж, Жюльєн тихенько спитав дружину:
— Чи досить буде дати носієві двадцять су?
Вже цілий тиждень він надокучав їй такими запитаннями, щоразу завдаючи їй тим болю. Вона трохи нетерпляче відповіла:
— Коли не певен, що даєш досить, треба давати більше.
Безперестанку він сперечався з господарями та лакеями