З надлюдським зусиллям напружилась вона, щоб викинути з себе цей тягар, і раптом їй здалося, що все її нутро враз спорожнилося, а болі вщухли.
Сиділка і лікар, нахилившись, поралися коло неї. Вони щось забрали, і трохи згодом вона здригнулась від приглушеного, знайомого вже їй звуку. І тоді цей кволий жалібний крик, це слабеньке нявчання новонародженої дитини увійшло в її серце, в її душу, в усе її нещасне знесилене тіло, — і вона несвідомим рухом спробувала простягти руки.
В ній піднялася хвиля радості, порив до нового щастя. Вона враз відчула себе звільненою, заспокоєною, щасливою, такою щасливою, як ніколи! Її серце й тіло оживали, вона почувала себе матір’ю!
Вона захотіла подивитися на свою дитину. Народившись передчасно, хлопчик не мав ні волосся, ні нігтів; але коли Жанна побачила, як ворушиться цей хробачок, як він роззявляє рота, коли почула його крики й доторкнулась до цього скорченого недоноска, що жваво ворушився і гримасував, її охопила непереможна радість; вона зрозуміла, що врятована від безнадійності, що вона має кого любити, і більше їй нічого не потрібно.
З того часу в Жанни була одна думка — думка про свою дитину. Несподівано вона стала фанатичною матір’ю, тим більш екзальтованою, чим сильніше почувала себе розчарованою в своєму коханні, обдуреною в своїх надіях. Вона зажадала, щоб колиска дитини завжди стояла коло її ліжка; потім, коли могла вже вставати, то цілісінькі дні просиджувала коло вікна, гойдаючи легеньку колиску.
Вона ревнувала дитя до мамки, і, коли це маленьке створіння, зголоднівши, простягало рученята до повної з блакитними жилками груді і жадібними губами хапало темний, зморщений сосок, Жанна, вся збліднувши і тремтячи, дивилась на цю дужу, спокійну селянку, бажаючи відірвати від неї свого сина і роздерти нігтями цю грудь, яку він так жадібно смоктав.
Потім вона захотіла сама вишивати для нього гарні й елегантні вбрання. Дитина потопала в цілій хмарі мережив, на неї одягали розкішні чепчики. Тільки про це й могла вона говорити, вона перепиняла розмови, щоб показати які-небудь пелюшки, дитячий нагрудник чи якусь дуже гарну зроблену стрічку, і не чуючи нічого з того, що говорили навколо неї, захоплювалась чимось із дитячої білизни, довго розглядала, повертаючи на всі боки в піднятій руці, і потім раптом запитувала:
— Як ви думаєте, чи гарно буде йому в цьому?
Барон і матуся всміхалися, дивлячись на цю невгамовну
ніжність, але Жюльєн, почуваючи, як порушуються його звички і зменшується вплив його в домі через цього всемогутнього, галасливого тирана, і мимоволі ревнуючи до цього шматочка людської плоті, що відбирав його місце в родині, безперестанку, дратуючись і сердячись, повторював:
— Вона нестерпна з своїм пискуном.
Незабаром Жанна так захопилася цією любов’ю, що цілі ночі просиджувала біля колиски, дивлячись, як спить її дитина. Від цього вона виснажувалась, бо не мала спочинку, марніла і кашляла. Тому лікар наказав розлучити її з сином.
Вона гнівалася, плакала, благала, але це не допомогло. Щовечора його відносили до мамки, і щоночі мати вставала і боса підходила до дверей, прикладаючи вухо до щілини в замку, щоб послухати, чи спокійно він спить, чи не прокидається часом, чи не треба йому чого.
Якось Жюльєн, що пізно повернувся з обіду у Фурвілів, застав її коло дверей, і з того часу її почали замикати на ключ, щоб примусити зоставатись у ліжку.
Хрестини відбулись наприкінці серпня. Барон був хрещеним батьком, а тітка Лізон — хрещеною матір’ю. Хлопчика назвали П'єр-Сімон-Поль, ім’я ІІоль стало його звичайним іменем.
На початку вересня тихенько поїхала тітка Лізон, і відсутності її так само не помітили, як не помічали і перебування в домі.
Якось увечері, після обіду, прийшов кюре. Він здавався збентеженим, неначе приніс із собою якусь таємницю. Після довгих балачок він попросив у баронеси і її чоловіка приділити йому кілька хвилин для окремої розмови.
Всі троє тихою ходою пішли до кінця алеї, жваво розмовляючи, тим часом як Жюльєн, залишившись удвох з Жан-ною, дивувався, тривожився і гнівався з приводу цієї таємничості.
Він захотів провести кюре, коли той вже прощався, і зник разом з ним в напрямку церкви, де дзвонили до молитви Богородиці.
Погода була свіжа, майже холодна, і незабаром всі зійшлися у вітальні й почали було вже дрімати там, коли раптом вбіг Жюльєн, червоний і обурений.
Ще на дверях, не звертаючи уваги на те, що у вітальні була й Жанна, він крикнув тестю й тещі:
— Та ви збожеволіли, чи що! Кинути цій дівці двадцять тисяч франків!