Жюльєн щойно купив на аукціоні новий однокінний фаетон, щоб можна було виїжджати разів зо два на місяць.
Одного ясного грудневого дня фаетон запрягли і, проїхавши години дві нормандською рівниною, почали спускатися в невеличку долину, схили якої поросли лісом, а середина була зорана.
Потім поля змінились лугами, а луги болотами, повними сухого вже в цю пору року очерету, що шелестів своїм довгим сухим листям, схожим на жовті стрічки.
Несподівано за крутим поворотом долини показався замок Врійєт: одним боком він упирався в лісистий схил, а другим поринав підніжжям у величезний став, на протилежному березі якого простягався вгору по другому схилу долини високий ялиновий ліс.
Проїхавши старовинний підйомний міст і величезний портал у стилі Людовіка XII, вони в’їхали в парадний двір, де стояв красивий замок у стилі тієї ж доби, обкладений цеглою, обабіч якого здіймалися вкриті черепицею вежі.
Жюльєн пояснив Жанні все до дрібниць у цій споруді. Видно було, що він тут бував часто і знав усе досконало. Він вихваляв замок, захоплюючись його красою:
— Подивися на цей портал! Правда, велична будівля? Весь другий фасад замку виходить на став, там розкішний ганок, що спускається аж до самої води; коло нижніх східців прив’язано чотири човни — два для графа і два для графині. Там, праворуч, де ти бачиш ряд тополь, кінчається став; це звідти витікає річка, що тече до Фекана. В цій місцевості сила-силенна дичини. Граф над усе любить полювання. Це справді садиба вельможі.
Вхідні двері розчинилися, і назустріч гостям з усміхом вийшла бліда графиня, одягнена в сукню з шлейфом, мов у добрі далекі часи. Вона здавалася справжньою озерною принцесою з середньовічного роману, ніби створеною для цього казкового замка.
З восьми вікон вітальні чотири виходило на став і похмурий сосновий ліс, що вкривав горб навпроти вікон.
Від темного листя дерев став здавався глибоким, суворим і похмурим; а коли дув вітер, стогін дерев здавався голосом, що долітав з болота.
Графиня взяла Жанну за обидві руки, наче свою подругу дитинства, і, посадовивши її, сіла коло неї на низенькому стільці; Жюльєн, до якого вже місяців з п’ять вернулась його колишня елегантність, мило і просто розмовляв і посміхався.
Графиня говорила з ним про їхні прогулянки верхи. Вона глузувала трохи з його манери їздити, називаючи його «рицарем-спотикачем», він сміявся теж, називаючи її «королевою амазонок». Враз під вікном пролунав постріл, і Жанна скрикнула з несподіванки. То граф забив чирка.
Графиня зараз же покликала його. Чути було, як хлюпали весла, як ударився човен об камінь, потім появився граф, величезний, у високих чоботях, разом з двома мокрими, рудими, як і він, собаками, що полягали на килимі під дверима.
У себе вдома він був не такий незграбний і дуже зрадів гостям. Наказав підкинути в камін дров і принести мадери та бісквітів і потім раптом скрикнув:
— Ви залишаєтесь обідати у нас, це вирішено.
Жанна, що завжди думала про свою дитину, почала відмовлятись; граф наполягав, але Жанна все не згоджувалась, і в Жюльєна вирвався різкий, нетерплячий рух. Тоді, боячись викликати в ньому злий і сварливий настрій, згодилася, хоч думка про те, що вона не зможе вже побачити сьогодні Поля, мучила її.
День пройшов чудово. Спочатку оглянули джерела. Вони били коло підніжжя порослої мохом скелі, стікаючи в прозорий, завжди вируючий, як кипляча вода, басейн. Потім їздили на човні справжніми водяними доріжками, прорізаними серед сухих очеретів. Граф сидів на веслах поміж двох своїх собак, що нюхали повітря, піднявши носи; кожен змах весел підіймав і штовхав уперед важкий човен. Жанна час від часу занурювала руку в холодну воду і тішилася крижаною свіжістю, що пробігала від пальців аж до серця. Жюльєн і закутана в шаль графиня, сидячи на кормі, всміхались усміхом щасливих людей, яким від повноти щастя нічого сказати.
Настав вечір; холодом охоплювало тіло; північний вітерець пробігав сухими очеретами. Сонце зайшло за соснами, і червоне небо, вкрите багряними, химерної форми хмарками, викликало відчуття холоду самим своїм виглядом.
Увійшли в простору вітальню, де палав яскравий вогонь. Ще в дверях усіх охопило почуття тепла й затишку. Граф розвеселився, схопив свою дружину дужими руками і, як дитину, піднявши до своїх уст, двічі міцно поцілував у щоки поцілунком добродушної задоволеної людини.
Жанна, посміхаючись, дивилась на цього доброго велетня, що так скидався на людоїда вже самими своїми вусами, і думала: «Як часто ми помиляємося в людях». І майже мимоволі перевівши погляд на Жюльєна, вона побачила, що він стоїть коло дверей, страшенно блідий, з очима, втупленими в графа. Стурбована цим, вона наблизилась до чоловіка й тихо запитала: