Тоді Жанна раптом відчула підозріння, що відразу ж перейшло у певність. її мати була його коханкою.
Не тямлячи себе, вона враз відкинула геть ці ганебні листи, ніби якусь отруйну гадину, що заповзла на неї, і, кинувшись до вікна, почала ридати з мимовільними зойками, що роздирали їй груди. Потім, зовсім знесилившись, упала коло стіни і, затуливши обличчя, щоб не чутно було її стогону, знов і знов заливалася слізьми, вся охоплена безмірним розпачем.
Вона, можливо, залишалася б у такому стані аж до ранку, але чиїсь кроки в сусідній кімнаті примусили її враз схопитись на ноги. Може, це батько? А всі листи лежали на ліжку і на підлозі! Прочитавши хоч один з них, він дізнався б про все, він!..
Вона кинулась до ліжка і згребла обома руками всі ці пожовклі листи — і діда, і бабки, і коханця її матері, і ті, які вона ще не розгортала, і ті, що лежали перев’язані в шухлядах секретера, — вкинула їх у камін. Потім, узявши з нічного столика свічку, підпалила цю купу листігі. Спалахнуло велике полум’я і осяяло кімнату, ліжко і небіжчицю яскравим, рухливим світлом і чорною тінню вималювало на білій завісі ліжка тремтячий профіль суворого обличчя і обрис вкритого простиралом величезного тіла.
Коли ж у каміні залишилась тільки купка попелу, Жанна повернулася і сіла коло відчиненого вікна, наче не наважуючися більше наблизитись до небіжчиці, і, затуливши обличчя руками, знов заридала, голосячи жалібно:
— О моя бідна мамо! О моя бідна мамо!
І враз її охопила болісна думка: «А що, коли моя матуся випадково не вмерла, коли це вона тільки заснула летаргічним сном, що, коли вона раптом встане і заговорить? Чи зменшило б мою любов до матері викриття цієї жахливої таємниці? Чи з тим же благоговінням поцілувала б я її? Чи могла б я з тією ж ніжністю, з тією ж побожністю любити її? Ні! Це було б неможливо!» — І ця думка краяла її серце.
Ніч кінчалась; згасли зорі; віяло прохолодою передсвітанкової години. Місяць опускався і, здавалося, був уже готовий поринути в перламутрове під його сяйвом море.
І раптом Жанна згадала ту ніч свого приїзду в Пепль, яку вона провела коло вікна. Як це було давно, як все змінилося, як помилялась вона тоді, мріючи про своє майбутнє.
І ось по небу розлилась рожева барва, радісна, ніжна, чарівна. Наче якесь диво, споглядала Жанна це променисте світання, питаючи саму себе, — чи можливо, щоб на цій землі, де сходять такі зірниці, не було ні радості, ні щастя.
Але враз вона здригнулась, почувши, як відчинились двері. То був Жюльєн.
— Ну, як? Ти не дуже стомилась? — спитав він.
— Ні,— пробурмотіла вона, задоволена тим, що була вже не сама.
— Тепер піди спочинь, — сказав він.
Жанна поцілувала матір довгим, болісним і гірким поцілунком і пішла до своєї кімнати.
День минув у тих сумних клопотах, яких вимагає присутність небіжчика. Барон приїхав увечері. Він довго плакав.
Похорон відбувся на другий день.
Востаннє торкнувшись губами холодного чола, востаннє поправивши вбрання небіжчиці і почекавши, поки забили труну, Жанна відійшла. Зараз мали приїхати запрошені гості.
Жільберта приїхала перша і з риданням кинулась на груди подрузі.
Крізь вікно видно було, як, звертаючи в браму, риссю під’їздили карети. У великому вестибюлі лунали голоси.
В кімнату раз у раз входили якісь жінки в жалобі, яких Жанна не знала. Маркіза де Кутельє і віконтеса де Бріз-віль поцілували її.
Раптом Жанна помітила тітку Лізон, що нечутно підійшла до неї ззаду. Вона з такою ніжністю обняла її, що стара діва мало не знепритомніла.
Увійшов Жюльєн, в повній жалобі, елегантний, стурбований, задоволений цим напливом гостей. Тихо порадившись про щось із дружиною, він довірливо додав:
— Вся аристократія зібралася, це дуже добре, — і відійшов, поважно вклоняючись дамам.
Тітка Лізон і графиня Жільберта залишалися вдвох коло Жанни протягом всієї похоронної церемонії. Графиня весь час обнімала її, повторюючи:
— Бідолашна моя, бідолашна моя!
Коли граф де Фурвіль прийшов за своєю дружиною, він плакав, начебто сам утратив рідну матір.
X
Сумно минали дні, ті похмурі дні, коли будинок, з якого зникла близька людина, здається порожнім, коли кожна річ, що часто бувала в руках небіжчика, навертаючись на очі, завдає болю. Щохвилини серце охоплює, пригнічує якась згадка. Ось її крісло, ось залишена у вестибюлі парасолька, ось її склянка, яку служниця не встигла ще прибрати. В усіх кімнатах розкидані скрізь її речі: ножиці, рукавички, книга з потріпаними від її обважнілих пальців сторінками, і сила-силенна різних дрібниць, що, нагадуючи безліч незначних фактів, набувають якогось болісного значення.