Голос її переслідує вас; здається, його чуєш; хочеться кудись втекти й не повертатись більше до цього будинку. Але треба залишатися, бо тут зостаються інші і теж страждають.
Та й Жанна все ще була пригнічена спогадами про своє відкриття. Думка ця гнітила її; розбите серце не зцілювалося. Страшна таємниця ще більше зміцнила в ній відчуття самотності; останнє довір’я до людей було підірване разом з останньою вірою.
Згодом поїхав батько, почуваючи потребу рухатися, змінити обстановку, розігнати ту чорну тугу, що дедалі більше охоплювала його.
І в великому будинку, який час від часу залишали то один, то другий з його хазяїв, знов почалося спокійне, одноманітне життя.
Потім захворів Поль. Жанна зовсім втратила розум, не спала, майже не їла протягом дванадцяти днів.
Він видужав, але її все ж лякала думка, що він міг умерти. Що робила б вона тоді? Що сталося б з нею? І непомітно в серце їй закралося неясне бажання мати другу дитину. Незабаром вона почала вже мріяти про це, цілком захоплена своїм колишнім бажанням бачити коло себе двох маленьких створінь — хлопчика й дівчинку. І ця мрія почала переслідувати її невідступно.
Але після випадку з Розалією Жанна жила відокремлено від Жюльєна, і в цьому становищі зближення їх здавалося їй чимось неможливим. До того ж він кохав другу — вона це знала, — і від самої думки знов зазнати його пестощів вона вся здригалася з огиди.
Проте вона готова була підкоритися всьому — так хотілося їй знову стати матір’ю; але вона питала саму себе: яким саме способом могли б відновитися їх пестощі? Вона скоріше вмерла б від приниження, ніж виявила б перед ним свої наміри; до того ж він, здавалося, зовсім про неї і не думав.
Мабуть, вона відмовилась би від цього, але щоночі їй почала снитися дочка, вона бачила, як Поль грається з сестричкою під платаном. Іноді вона почувала непереборне жадання встати і піти до свого чоловіка, в його кімнату, не кажучи ні слова. Двічі вона вже підходила була до його дверей, але поверталася, чуючи, як б’ється з сорому її серце.
Барон поїхав, мати вмерла, — Жанна не мала тепер нікого, з ким би могла порадитись, кому б могла довірити свої задушевні таємниці.
Тоді вона вирішила піти до абата Піко і на сповіді розповісти йому про своє трудне становище.
Коли вона прийшла до нього, він читав требник у своєму фруктовому садочку. Поговоривши кілька хвилин про різні дрібниці, Жанна, почервонівши, пробелькотіла:
— Я хсміла б висповідатись, пане абат.
Він здивувався і підняв окуляри, щоб краще її розглянути, потім розсміявся:
— Але ж ви не повинні мат* тяжких гріхів на своєму сумліннії
Вона зовсім збентежилась і відповіла:
— Ні, але я хочу просити вашої поради, поради в такій… такій… такій трудній справі, що я не наважуюсь говорити з вами інакше…
Тоді він раптом облишив добродушний тон і набрав урочистого вигляду:
— Добре, дитино моя, я вислухаю вас у сповідальні,— ходімо.
Але вона спинила його, почавши вагатись, відчувши, що не наважиться говорити про такі не зовсім пристойні речі серед тиші порожньої церкви…
— Чи ні… пане кюре… я можу… можу… як ваша ласка… тут сказати вам про те, для чого я прийшла. Ходімо, сядемо ось там, у вашій маленькій альтанці.
І вони пішли туди повільною ходою. Жанна шукала слів, не знала, як почати. Вони сіли.
Тоді, нарешті, вона почала, як на сповіді:
— Отче мій… — потім, повагавшись, сказала вдруге: — Отче мій… — і замовкла, зовсім збентежена.
Він чекав, схрестивши на животі руки. Бачачи її замішання, він підбадьорив її:
— Ну, доню моя, ви наче не зважуєтесь; ну, нічого, сміливіше.
Тоді вона зважилася і, як боягуз, що кидається назустріч небезпеці, промовила:
— Отче мій, я хотіла б мати другу дитину.
Нічого не розуміючи, він не відповів їй. Тоді збентежено, збиваючись у словах, вона почала пояснювати.
— Я живу зараз самотньо; між моїм батьком і чоловіком незлагода, мати вмерла, і… і…— тихо промовила вона, вся здригнувшись, — недавно я мало не втратила свого сина. Що було б тоді зі мною?
Вона замовкла. Священик здивовано дивився на неї.