— Ну, то в чому ж річ?
Вона повторила:
— Я хотіла б мати другу дитину.
Тоді, звикши до сальних жартів селян, що зовсім не соромились у розмовах з ним, він усміхнувся і відповів, лукаво похитавши головою:
— Мені здається, це залежить тільки від вас самих.
Жанна звела на нього свій щирий погляд і, запинаючись
від збентеження, промовила:
— Але… але… ви розумієте, що після того… того… того, що ви знаєте про цю служницю… ми з чоловіком живемо… живемо зовсім відокремлено.
Абат, звикнувши до розбещених сільських звичаїв, був здивований словами Жанни; потім йому здалося враз, що він здогадується про справжні бажання молодої жінки. Він скоса, але добродушно, подивився на неї повним співчуггя до її журби поглядом і промовив:
— Так, я цілком розумію. Я розумію, що вас гнітить ваше… ваше вдовування. Ви молоді, здорові. Нарешті, це природна річ, цілком природна.
Він знову почав усміхатися, давши волю своїй трохи безсоромній вдачі сільського попа, і злегка поплескав Жан-ну по руці.
— Це вам дозволено, — сказав він, — цілком дозволено навіть заповідями. «Не побажай собі створіння плоті твоєї інакше як у шлюбі». А ви ж заміжня, чи не так? І, звичайно, ви не для того йшли заміж, щоб пекти редьку.
З свого боку Жанна не розуміла спочатку цих натяків, але, зрозумівши, почервоніла і схвилювалась, аж до сліз.
— О пане кюре, що ви кажете? Що ви думаєте? Клянусь вам… клянусь…
Ридання заглушили її слова.
Він здивувався й почав утішати її:
— Та ну ж, я не хотів засмутити вас. Я трохи пожартував, це ж не заборонено між порядними людьми. Але покладіться на мене; ви можете цілком покластись на мене. Я поговорю з паном Жюльєном.
Вона не знала, що сказати. їй хотілось тепер відмовитись від цього посередництва, бо вона боялась, що воно буде нетактовним і тільки пошкодить їй, але вона не могла на це зважитись і втекла, пробелькотавши:
— Дякую, пане кюре.
Минув тиждень. Жанна жила в тривожному неспокої.
Якось увечері, під час обіду, Жюльєн дивно поглянув на неї, і губи його склалися в посмішку, ніби він збирався поглузувати. І поводився він з нею якось невловимо насмішкувато; потім, коли вони пішли прогулятись по великій матусиній алеї, він тихенько сказав їй на вухо:
— Ми, здається, помирились?
Жанна нічого не відповіла. Вона розглядала на землі щось подібне до прямої, майже непомітної, вже борозни, що починала заростати травою. То був слід від баронесиної ноги, що помалу зникав, як зникає згадка. І Жанна відчула, як стискується, сповнюється сумом її серце; вона відчувала себе покинутою в житті, такою далекою від усіх людей.
Жюльєн вів далі:
— Щодо мене, то я кращого й не бажав. Я боявся тільки, що це буде для тебе неприємно.
Сонце сідало, в повітрі стояла тиша. Жанні хотілося плакати, вона відчувала потребу висловитись перед яким-небудь близьким серцем, потребу пригорнутись до нього, розповісти про свої страждання. Ридання підступали до її горла. Вона розкрила обійми, впала на груди Жюльєнові й заплакала.
Він здивовано втупив очі в її коси, не бачачи схованого на грудях обличчя. Він подумав, що вона ще кохає його, і поблажливо поцілував її в волосся.
Потім вони повернулися в будинок, не промовивши більше ні слова. Він прийшов разом з нею в її кімнату і провів там цілу ніч.
Колишні їхні стосунки відновилися. Він підтримував їх, наче виконуючи обов’язок, що, проте, не був для нього неприємний; вона ж корилась їм, як чомусь неминучому, бридкому й огидному, вирішивши припинити їх назавжди, як тільки знову відчує себе вагітною.
Але незабаром Жанна помітила, що пестощі її чоловіка не такі, як колись. Вони стали, можливо, тонші, але були неповні. Він поводився з нею не як спокійний чоловік, а як обережний коханець.
Здивувавшись, вона почала спостерігати і скоро помітила, що всі його пестощі припиняються перш, ніж вона могла б бути запліднена.
Тоді якось вночі, припавши устами до його уст, вона прошепотіла:
— Чому ти не віддаєшся мені цілком, як колись?
— Чорт забери, та тому, щоб ти не завагітніла, — сказав він зі сміхом.
Жанна здригнулась:
— Чому ж ти не хочеш більше дітей?
Він був страшенно вражений:
— Що? Що ти кажеш? Чи ти збожеволіла? Другу дитину? Ну, ні. Досить вже й однієї, яка пищить, завдає всім клопоту і вимагає витрат. Ще одну дитину? О ні, дякую!
Вона рвучко обняла його, поцілувала, почала пестити і прошепотіла ледве чутно:
— О, благаю тебе, зроби так, щоб я ще раз стала матір’ю.
Але він розгнівався, начебто вона його чимось образила: