Як тільки вона розбилася об каміння, старий жебрак, що бачив, як вона летіла, тихою ходою продерся крізь терник униз і, стримуваний своєю селянською розважливою обережністю, не наважившись наблизитись до розбитої халабуди, пішов до сусідньої ферми сповістити про те, що сталося.
Збіглися селяни і, піднявши уламки, побачили два трупи. Вони були покалічені, побиті, скривавлені. Лоб чоловіка був роздроблений, а все обличчя — розчавлено. Відірвана ударом щелепа жінки звисала вниз; їхні розбиті тіла були м’які, наче під їх шкірою не було вже кісток.
Проте їх упізнали й почали міркувати про причини цього нещастя.
— Що вони могли робити в цій хатині? — спитала одна жінка.
Тоді старий жебрак сказав, що, очевидно, вони сховалися в ній від бурі, і що лютий шквал, мабуть, зірвав і поніс халабуду. І він казав, що сам хотів було сховатися там, але побачив двох прив’язаних до голобель коней і зрозумів, що місце вже зайнято.
І він задоволено додав:
— Інакше це скоїлося б зо мною.
— Чи не було б це краще? — промовив чийсь голос.
Дід страшенно розгнівався:
— Чому це було б краще? Тому, що я бідний, а вони багаті? Подивись-но тепер на них…
І, тремтячи в своїм лахмітті, по якому струмками стікала вода, увесь брудний, з переплутаною бородою і довгим волоссям, що спадало з-під дірявої шапки, він показав кінцем свого закарлюченого кия на два трупи й додав:
— Ми всі рівні там, перед Господом.
Підійшли ще селяни і поглядали скоса на трупи неспокійними, похмурими, переляканими, корисливими, боязкими поглядами. Потім почали міркувати, що слід зробити. Вирішили, сподіваючись на винагороду, перевезти тіла до замків. Запрягли два возики. Але тут виникли нові труднощі. Одні хотіли просто застелити соломою дно воза, другі вважали за краще покласти для пристойності матраци.
— Але ж матраци просякнуть кров’ю і доведеться потім відмивати їх жавелем, — скрикнула та жінка, що вже говорила раніше.
— Та за це ж заплатять, — сказав тоді з веселим виразом на обличчі один гладкий фермер, — заплатять більш, ніж це коштуватиме, як би дорого воно не обійшлося.
Цей довід вирішив справу. Обидва возики, на високих
колесах без ресор, рушили риссю, один — праворуч, другий — ліворуч, підкидаючи й хитаючи на кожній вибоїні у глибоких коліях останки людей, що недавно обіймали одне одного і яким не судилося більше зустрітись.
Граф, побачивши, що хатина покотилася схилом, чимдуж кинувся бігти під зливою і вітром. Він біг так кілька годин, перетинаючи дороги, вискакуючи на косогори, перелізаючи через тини, — і повернувся додому надвечір, сам не розуміючи як.
Перелякані слуги, що чекали його, повідомили, що двоє коней недавно повернулись без вершників, кінь Жільберти попереду, кінь Жюльєна — слідом за ним.
Де Фурвіль похитнувся і скрикнув уриваним голосом:
— З ними, мабуть, щось скоїлося в цю страшенну негоду. Хай всі біжать їх шукати.
Він і сам пішов. Але ледве відійшов так, що його не стало видно, як сховався в чагарнику, стежачи за дорогою, по якій мали привезти мертву, конаючу чи покалічену, спотворену назавжди ту, яку він все ще кохав з несамовитою пристрастю.
Незабаром повз нього проїхав візок, в якому лежало щось дивне. Він спинився перед замком, потім в’їхав у двір. То й було те, що він чекав: так, це була вона. Але страшенний неспокій, жах довідатись про всю правду наче прив’язав його до землі, і він не зрушив з місця, притаївшись, як заєць, тремтячи від найменшого звуку.
Він чекав годину, може, дві. Візок не виїздив назад. Він подумав, що жінка його вмирає, і сама думка, що він побачить її, зустріне Гі погляд, так жахала його, що він враз злякався, щоб його не знайшли в цій схованці і не примусили повернутись додому і бути свідком її агонії. І він утік ще далі, в глиб лісу. Потім йому раптом спало на думку, що вона, може, потребує допомоги, що нікому доглядати за нею; і він стрімголов побіг назад.
Повернувшись, зустрів свого садівника і крикнув йому:
— Ну, як?
Той не наважувався відповісти. Тоді де Фурвіль майже заголосив:
— Вона вмерла?
І слуга промимрив:
— Так, пане.
Він відчув величезне полегшення. Раптовий спокій увійшов у його кров, у його тремтячі мускули, і твердими кроками він спустився по сходах свого високого гайку.
Другий візок приїхав у Пепль. Жанна помітила його здалеку, побачила матрац, здогадалась, що на ньому лежить тіло, — і зрозуміла все. Хвилювання її було таке велике, що вона впала непритомна.
Коли прийшла до пам’яті, батько тримав її голову і мочив оцтом скроні. Він нерішуче спитав: