Через три місяці пароплавне товариство збанкрутувало, а директора було притягнуто до відповідальності за порушення в діловодстві. З Жанною стався нервовий припадок, що тривав кілька годин, потім вона злягла в ліжко.
Барон знову поїхав у Гавр, зібрав відомості, побачився з адвокатами, повіреними, судовими приставами, з’ясував, що дефіцит «товариства Деламар» становить двісті тридцять п’ять тисяч франків, і знову заставив все своє добро — на замок Пепль і обидві ферми лягли величезні борги.
Якось увечері, кінчаючи останні формальності в кабінеті повіреного, він раптом упав на підлогу, з ним стався апоплексичний удар.
Жанну повідомили про це спеціальним гінцем. Коли вона приїхала, барон був уже мертвий.
Вона привезла його в Пепль і почувала себе такою пригніченою, що її біль здавався скоріше отупінням, ніж відчаєм.
Абат Толбіак не дозволив внести в церкву тіло барона, незважаючи на благання обох жінок. Барона поховали пізно ввечері без будь-якого релігійного обряду.
Поль дізнався про те, що сталося, через одного з агентів, що ліквідували його справи. Він все ще ховався в Англії і просив пробачення, що не приїхав, пізно довідавшись про нещастя.
«Проте тепер, моя дорога мамо, коли ти визволила мене з скрутного становища, я повертаюсь до Франції і незабаром уже обніму тебе».
Жанна жила тепер в такій пригніченості, що, здавалося, нічого вже не розуміла.
Наприкінці зими тітка Лізон, якій минуло шістдесят вісім років, захворіла на бронхіт, що перейшов у запалення легенів; вона тихо померла, шепочучи:
— Моя бідна Жанночко, я буду благати Бога, щоб він змилосердився над тобою.
Жанна проводила її до кладовища і бачила, як засипали землею її труну, вона похитнулася і мало не впала на могилу з бажанням теж умерти, щоб не страждати, не думати більше; якась дужа селянка схопила її на руки й понесла, як маленьку дитину.
Повернувшись у замок, Жанна, яка провела п’ять ночей коло ліжка старої діви, покірно дозволила покласти себе в постіль; незнайома селянка поводилася з нею лагідно, але владно. Знесилена втомою і стражданням, вона міцно заснула.
Прокинулась серед ночі. На каміні світилась нічна лампочка. В кріслі спала якась жінка. Хто вона була? Жанна не пізнавала її і, нахилившись над краєм ліжка, силкувалась розгледіти її обличчя при тремтячому світлі нічника.
їй здавалося, що вона колись бачила це обличчя. Але коли? Де? Жінка спокійно спала, схиливши на плече голову; чепчик її впав на підлогу. їй можна було дати сорок чи сорок п’ять років. Вона була повна, червонощока, дужа, плечиста. Її широкі руки звисали з обох боків крісла. Волосся починало сивіти. Жанна вперто вдивлялася в неї з тим душевним зворушенням, коли людина ніби прокидається від гарячкового сну, що супроводить сильне горе.,
Звичайно, вона бачила це обличчя. Давно це було чи недавно? Вона не могла пригадати, і це мучило, дратувало її. Тихо встала, щоб ближче розглянути жінку, і навшпиньках підійшла до неї. То була жінка, яка підняла її на кладовищі й потім поклала в ліжко. Вона невиразно пригадувала це.
Але чи зустрічала вона її раніше в своєму житті? Чи, може, вона впізнає її тільки завдяки неясним спогадам останнього дня? І як опинилась вона тут, в її кімнаті? Чому?
Жінка розплющила очі, помітила Жанну і раптом підвелася. Вони стояли так близько одна від одної, що груди їх майже торкалися.
— Як! Ви вже встали? — пробурчала незнайома жінка. — Та ви ж захворієте, лягайте зараз же знову.
— Хто ви така? — спитала Жанна.
Але та обхопила її руками, підняла знову з нежіночою силою й віднесла до ліжка. А коли вона обереишо клала Жанну в постіль, нахиляючись і майже лягаючи на неї, то розплакалась і почала поривчасто цілувати Жанну в щоки, в волосся, в очі, обливаючи сльозами її обличчя й шепочучи:
— Моя бідна пані, панно Жанна, моя бідна пані, хіба ж ви мене зовсім не впізнаєте?
— Розаліє, голубко моя! — скрикнула тоді Жанна і, обвивши її шию руками, притягла до себе, покриваючи поцілунками; міцно обнявшись, мішаючи свої сльози, не маючи сил розімкнути обійми, вони ридали удвох.
Розалія заспокоїлась перша.
— Ну, годі,— сказала вона, — треба бути розважливою і не застудитися.
І, піднявши ковдру, вона перестелила постіль, підклала подушку під голову своєї колишньої пані, яка все ще схлипувала, зворушена давніми спогадами, що раптом виникли в її душі.