Нарешті вона спитала:
— Як ти прийшла до мене, моя бідна?
Розалія відповіла:
— Та хіба ж я могла покинути вас тепер, таку самотню?
— Засвіти свічку, щоб я могла бачити тебе, — сказала Жанна.
І коли на нічному столику було поставлено свічку, вони довго мовчки дивились одна на одну. Потім, простягши руки до своєї колишньої служниці, Жанна пробурмотіла:
— Я б ніколи тебе не впізнала, моя люба, ти дуже змінилась, але все ж не так, як я.
І Розалія, вдивляючись у цю схудлу, зів’ялу жінку з сивим волоссям, яку вона покинула молодою, вродливою і свіжою, відповіла:
— Це правда, ви змінились, пані Жанно, і більш ніж слід. Але згадайте й про те, що ось уже двадцять чотири роки, як ми з вами не бачились.
І вони замовкли, знов замислившись. Нарешті Жанна пробурмотіла:
— Чи була ти принаймні щаслива?
І Розалія, боячись розбудити надто гіркі спогади, відповіла, запинаючись:
— Але… так… так… пані. Я не можу поскаржитись, я була щасливіша від вас… напевно. Одне, що мені тільки й завдавало завжди жалю, це те, що я не могла бути тут.
І вона раптом замовкла, згадавши, що мимоволі торкнулася того, про що не слід було згадувати. Але Жанна лагідно сказала їй:
— Нічого не вдієш, голубко, не завжди буває так, як нам хочеться. Ти теж вдова, чи не так?
Потім, пригнічена тяжкою тугою, вона спитала тремтячим голосом:
— Чи в тебе є ще інші… інші діти?
— Ні, пані.
— А він, твій… твій син… Що з нього вийшло? Задоволена ти ним?
— Так, пані, він хороший, роботящий хлопець. Оженився, ось уже півроку, і взяв мою ферму, тож я, як бачите, повернулась до вас.
Жанна, вся тремтячи від хвилювання, прошепотіла:
— Так що ти мене більш не покинеш, моя люба?
— Звичайно ні, пані, для цього я й влаштувала свої справи, — рішучим тоном відповіла Розалія.
Потім деякий час вони мовчали.
Жанна, всупереч своєму бажанню, почала порівнювати своє життя з життям Розалії, але вже без жалю в серці, а скоряючись жорстокій несправедливості долі.
— А твій чоловік тебе не кривдив? — спитала вона.
— О, він був хороший чоловік, пані, і но ледащо, зумів дещо надбати. Він помер від сухот.
Тоді Жанна сіла на ліяосу і запитала, охоплена бажанням знати все:
— Ну, так розкажи мені все, моя люба, все про твоє життя. Це мені дуже приємно тепер.
І Розалія, присунувши стілець, сіла й почала розповідати про себе, про свій дім, своїх знайомих, торкаючись дрібних подробиць, які так люблять селяни, описуючи свій двір, сміючись іноді з приводу давніх подій, які нагадували їй кращі хвилини з минулого, підвищуючи голос до тону фермерші, що звикла командувати.
— О, мого добра на мій вік вистачить. Мені нема чого боятися, — закінчила вона свою розповідь.
Потім трохи повагавшись, вона додала вже тихіше:
— Всім цим я завдячую вам; знайте, що я не візьму платні від вас. Ні, ні, нізащо, а якщо ви не згодні, то я піду геть.
— Проте не даром же хочеш ти мені служити? — спитала Жанна.
— Звичайно, пані. Гроші! Ви хочете платити мені грішми? Але я їх маю не менш, ніж ви. Чи знаєте ви, скільки залишиться у вас після всіх ваших застав, боргів та сплати процентів, які ви не виплатили і які зростають з кожним днем? Чи ви знаєте це? Звичайно, ні. Так ось, щоб ви знали: у вас залишиться не більш, як десять тисяч ліврів на рік. Навіть менше, чуєте? Але я вам все це упорядкую і дуже швидко.
Вона знову підвищила голос, обурюючись, що пропущено строк сплати процентів і що в майбутньому її пані загрожує неминуче розорення. А побачивши на обличчі Жанни мляву усмішку, вона гнівно скрикнула:
— Нема чого сміятися з цього, пані, бо без грошей порядні люди жити не можуть.
Жанна взяла її руки в свої і спроквола промовила, переслідувана своєю невідступною думкою:
— О, щодо мене, то я не мала щастя. Все мені не вдавалось. Моя доля повстала проти мене.
Але Розалія заперечливо хитнула головою:
— Не треба так говорити, пані, не треба так говорити. Ви невдало вийшли заміж, от і все. Не можна виходити заміж, коли не знаєш свого жениха.
І вони продовжували розмовляти, як дві давні подруги.
Зійшло сонце, а вони все ще говорили.
XII
За тиждень Розалія цілком взяла в свої руки управління слугами і всім господарством замку. Жанна покірно й пасивно корилася їй. Квола, волочучи ноги, як колись матуся, вона виходила гуляти, спираючись на руку служниці, яка вела її тихою ходою і то бурчала на неї, то підбадьорювала грубувато ласкавими словами, поводячися з нею, як з хворою дитиною.