Розалії довелося за руку відвести її додому.
Коло дверей чекав високий селянин, років двадцяти п’яти. Він привітався з нею по-друи «ньому, начебто давно її знав.
— Добридень, пані Жанно, як поживаєте? Мати веліла мені прийти допомогти вам перебратись. Я б хотів знати, що ви берете з собою, тоді б я вам поперевозив усе поступово, щоб робота на полі не стояла.
То був син її служниці, син Жюльєна, брат Поля.
Жанні здалося, що в неї спинилось серце; і разом з тим їй хотілось поцілувати цього парубка. Вона розглядала його, шукаючи в ньому схожості зі своїм чоловіком, зі своїм сином. Він був рум’яний, дужий, з білявим волоссям і блакитними очима, як у матері. І проте скидався на Жюльєна. Чим саме? Вона сама добре не розуміла цього, але чимось він нагадував Жюльєна.
— Коли б ви змогли показати мені все зараз, — вів далі парубок, — я був би вам дуже вдячний. -
Але Жанна сама ще не знала, що перевозити, бо новий дім її був дуже маленький, і попросила його прийти вдруге наприкінці тижня.
Переїзд зайняв її і вніс сумну розраду в її похмуре й позбавлене будь-яких надій життя.
Вона ходила з кімнати до кімнати, шукаючи речі, які нагадували їй різні події її життя, ті речі, ЩО^стаютіЯ нашими друзями, що являють собою неначе частину шппо-го існування, частину нашого життя; е речі, знайомі нам з дитинства, з якими пов’язані радісні й сумні згадки різні дати нашого життя, які бували німими свідками наших світлих чи тяжких хвилин, які постарілися, зносились разом з нами, підкладка яких де-не-де подерлася, оббивка потерлася, дерев’яні частини розхитались, а фарби зблякли.
Вона вибирала одну річ за одною, часто вагаючись, хвилюючись, начебто мала розв’язати якесь важливе питання, щохвилини міняючи своє рішення, порівнюючи вартість двох крісел або якого-небудь старого секретера та старовинного робочого столика.
Вона витягала шухляди, шукаючи речей, що нагадували якісь факти з її життя; потім, наважившись нарешті, казала:
— Так, я беру це, — і вибрану річ переносили до їдальні.
Вона захотіла зберегти всі меблі зі спальні, своє ліжко, оббивку, годинник, геть усе.
Взяла декілька стільців з вітальні з малюнками, які вона так любила з дитинства: Лисицю й Журавля, Лисицю й Ворону, Бабку та Мурашку і меланхолійну Чаплю.
Одного разу, блукаючи по всіх кутках домівки, яку вона мала незабаром покинути, вона зайшла на горище.
Остовпіла від здивування; перед нею була безладна купа різноманітних речей, то розбитих, то тільки забруднених, серед яких траплялися й такі, що опинилися тут невідомо чому — чи через те, що перестали подобатись, чи через те, що їх замінили іншими. Вона помітила безліч колись знайомих їй речей, що раптом зникли невідомо куди, різних дрібничок, які вона тримала колись в руках, які були коло неї протягом п’ятнадцяти років, які вона бачила щодня, зовсім їх не помічаючи, і які раптом знайшлися тут, на цьому горищі, поряд з іншими, ще більш старими, про які вона ясно пам’ятала, де яка з них стояла в перший час після її приїзду, і вони раптом набрали значення забутих свідків, знову знайдених друзів. Здавалися їй тепер подібними до тих людей, з якими давно знайомі, а проте вони ніколи не відкривали душі, і які одного вечора раптом ні з того ні з сього починають зненацька говорити, розкриваючи всі свої думки, про існування яких ми й не підозрювали.
З болісно стиснутим серцем проходила Жанна від одної речі до другої, звертаючись до самої себе:
— А, цю китайську чашку л розбила якось увечері, за кілька днів до мого весілля… А ось маленький мамин ліхтар і палиця, яку тато зламав, відкриваючи хвіртку, що розбухла від дощу.
Тут було також багато і незнайомих їй речей, які нічого їй не нагадували, які залишалися ще від часів її дідів чи прадідів, тих укритих порохом речей, що здаються вигнанцями серед чужої їм епохи і наче сумують у своїй самотності; історія, пригоди їх нікому тепер не відомі, ніхто не знас, хто їх вибирав, купував, володів ними, любив їх, ніхто не знає тих рук, що ласкаво держали їх, тих очей, що з задоволенням колись їх розглядали.
Жанна брала їх, вертіла в руках, залишаючи сліди пальців на густому шарі пороху, і довго ще стояла там, серед цього старого мотлоху, під тьмяним світлом, що падало крізь маленькі чотирикутники віконець, зроблених У даху.
Вона уважно розглядала стільці на трьох ніжках, шукаючи в них якоїсь згадки, мідну грілку, поламану жаровню для зігрівання ніг, яка здавалась їй ніби знайомою, і цілу купу різноманітного господарського знаряддя, що давно вже вийшло з ужитку.