Масакр теж жив в якомусь надзвичайному збудженні. З вечора переїзду він оселився на кухні, на нижній полиці буфета, і його ніяк не можна було звідти вигнати. Майже не рухаючись, він лежав там цілий день і тільки іноді з глухим гарчанням перевертався.
А коли надходила ніч, він вставав і волочився до садової хвіртки, наштовхуючись на стіни. Повернувшись за кілька хвилин, він сідав навпроти ще теплої печі і, як тільки обидві його господині лягали снати, починав вити.
Він вив так цілу ніч, жалібно, сумовито, іноді спиняючись на деякий час, щоб потім знову почати ще більш нестерпно. Його прив’язали в бочці перед будинком. Тоді він став вити під вікнами. А що він був уже кволий і міг щохвилини здохнути, його знову оселили в кухні.
Жанна зовсім не могла снати; вона чула, як стогнав і невпинно шкрябався Старий пес, що ніяк не міг звикнути до нового житла, добре розуміючи, що він не вдома.
Ніщо не могло його заспокоїти. Виспавшись удень, немовби його сліпі очі й неміч перешкоджали йому рухатися в той час, коли всі тварини живуть і рухаються, він, коли наставав вечір, починав невтомно блукати, немов наважуючись жити і рухатися тільки в темряві, що всіх робить сліпими.
Якось вранці Масакра знайшли мертвим. Це було великим полегшенням для всіх.
Наближалася зима, і Жанна почувала, як її охоплює непереборна безнадія. То не був той гострий біль, що мордує душу, то був якийсь темний, похмурий смуток.
Ніщо не могло розважити її. Ніхто не згадував про неї. Майже завжди безлюдний великий шлях простягався перед її дверима праворуч і ліворуч. Коли-не-коли повз будинок риссю проїздив кабріолет з червонолицим кучером, на якому роздута вітром блуза здавалася блакитною кулею; часом помалу проїздив возик, або ще здалеку, десь на обрії, видно було, як ішли двоє маленьких селян, чоловік та жінка, які все збільшувалися і, минувши будинок, знову зменшувались і, наче якісь комашки, маячіли в кінці білої смужки дороги, що простягалася, скільки сягало око, то підіймаючись, то опускаючись по хвилястій рівнині.
Коли ж почала пробиватися трава, повз огорожу садиби щоранку проходила якась дівчинка в коротенькій спідничці, поганяючи двох худих корів, що паслися в рівчаках понад шляхом. Увечері вона поверталася тією ж сонною ходою, раз на десять хвилин роблячи один крок слідом за своєю худобою.
Кожної ночі Жанні снилося, що вона ще живе в Пеплі.
Бачила себе там, як колись, із татом і матусею, а іноді навіть і з тіткою Лізон. Перед нею поставали колишні, забуті вже події, їй уявлялося, як вона веде під руку пані Аделаїду, що прогулюється по своїй алеї. І щоранку прокидалася вся в сльозах.
Вона завжди думала про Поля, питаючи себе: «Що він робить, як живе тепер? Чи згадує про мене коли-небудь?» Гуляючи тихою ходою покрученими стежками між фермами, мучила себе цими питаннями і особливо страждала від нестримних ревнощів до тієї невідомої жінки, що вкрала в неї сина. Тільки ця ненависть і спиняла її, не даючи іцо-небудь робити, поїхати за ним, добитись до нього. Вона уявляла, як перед нею стоїть на дверях його коханка, питаючи її: «Що вам тут треба, пані?» Від однієї думки про можливість такої зустрічі в ній обурювалася гордість матері; пиха жінки, чистої, бездоганної і незаплямованої, дедалі більш повставала в ній проти підлоти мужчин, невільників плотського кохання, яке бруднить навіть серця. Все людство здавалось їй заплямованим, коли вона думала про нечисті таємниці хтивості, про ганебні пестощі, про всі вгадувані таємниці нерозривних зв’язків.
Так минули весна і літо.
Коли ж надійшла осінь з нескінченними дощами, сірим небом і темними хмарами, Жанну охопила така втома від життя, що вона вирішила зробити останнє зусилля, аби повернути до себе свого Пуле.
Пристрасть молодого чоловіка, можливо, вже охолонула.
Вона написала до нього тужливого листа:
«Моя дорога дитино, я благаю тебе повернутись до мене. Подумай тільки, що я стара, слаба, завжди сама-самісінька зі своєю служницею. Я живу тепер у маленькому будинку коло шляху. Це дуже сумно. Але коли б тут був ти, все змінилося б для мене. Крім тебе, у мене немає нікого в світі, а я не бачила тебе вже сім років! Ти ніколи не дізнаєшся, яка я була безталанна і що тільки тобою жило моє серце. Ти був моїм життям, моєю мрією, моєю єдиною надією, моєю єдиною любов’ю, і мені тебе бракує, ти мене покинув.
О, повернися ж, дорогий мій Пуле, повернися і пригорнись до своєї старої матері, що в розпачі простягає до тебе руки