Жанна.»
Через кілька днів він відповів:
«Моя дорога мамо, я був би щасливий побачитися з тобою, але не маю ані су. Пришли мені трохи грошей, і я приїду. Та я й сам мав намір приїхати до тебе, щоб обміркувати один проект, який дав би мені змогу виконати те, що ти просиш.
Безкорисливість і щира любов до мене тієї, що була і лишається моєю супутницею в чорні дні мого життя, безмірні. Неможливо жити далі, не визнавши публічно її вірного кохання та самовідданості. А втім, у неї дуже добрі манери, що ти зможеш оцінити. Вона дуже освічена, багато читає. Нарешті, ти не уявляєш собі, чим була вона завжди для мене. Я був би негідником, коли б не засвідчив їй своєї вдячності. Прошу твого благословення на наш шлюб. Ти простиш мені мою втечу, і ми заживемо всі разом у твоєму новому будинку.
Коли б ти її знала, ти зараз же дала б свою згоду. Запевняю тебе, що вона дуже добра і вихована. Я певен, що ти її полюбиш. Щодо мене, то я не можу без неї жити.
З нетерпінням жду твоєї відповіді, моя дорога мамо, і обоє ми цілуємо тебе від щирого серця.
Твій син віконт Поль де Ламар».
Жанна була приголомшена. Не рухаючись, опустивши листа на коліна, сиділа вона, вгадуючи хитрощі цієї жінки, яка завжди тримала коло себе її сина, яка ні разу не відпустила його, чекаючи свого часу, того часу, коли охоплена розпачем стара мати, не маючи більше сил опиратися бажанню обняти свою дитину, ослабне й погодиться на все.
І та перевага, яку Поль уперто віддавав цій жінці, завдавала її серцю нестерпного болю.
— Він мене не любить, він мене не любить, — повторювала вона.
Увійшла Розалія.
— Він хоче тепер одружитися з нею, — промовила Жанна.
Служниця здригнулась.
— О пані, цього ви не дозволите. Пан Поль не повинен брати цю хвойду.
Пригнічена, але все ж обурена, Жанна відповіла:
— Ні, моя люба, цього ніколи не буде. Коли ж він не хоче приїхати, я повинна поїхати до нього, — і ми ще побачимо, хто з нас переможе.
І вона зараз же написала до Поля, щоб повідомити його про свій приїзд і призначити йому побачення, але тільки не там, де живе ця розпусниця.
Потім, чекаючи відповіді, вона стала готуватись до від’їзду. Розалія почала складати в стару валізу білизну й речі своєї пані. Але, взявши в руки одну стару сільську сукню, вона скрикнула:
— Та у вас же нема чого вдягти! Я не дозволю, щоб ви так їхали. Вам соромно буде показатися й на очі людям, а паризькі дами вважатимуть вас за покоївку.
Жанна не перечила, і вони вдвох вирушили в Годервіль, вибрали зелену картату матерію й віддали її шити міській кравчині.
Потім вони пішли до нотаріуса Русселя, який щороку їздив на два тижні до столиці, щоб одержати від нього потрібні відомості. Адже Жанна вже двадцять вісім років не бачила Парижа.
Він дав багато порад, як треба поводитись, щоб не попасти під екіпаж, щоб не бути обікраденою, порадив зашити гроші в підкладку вбрання і не тримати в кишені нічого, крім найпотрібнішого. Він довго розповідав про недорогі ресторани, в двох чи в трьох з яких, як казав він, бувають жінки, і рекомендував готель «Нормандія» коло залізничного вокзалу, де зупинявся завжди він сам і де можна навіть на нього послатися.
Вже шість років, як поміж Парижем і Гавром було прокладено залізницю, про яку говорили тоді по всіх усюдах. Але Жанна, цілком поринувши в своє горе, не бачила ще тих парових машин, що зробили переворот у житті всієї країни.
Тим часом Поль не відповідав.
Вона чекала тиждень, потім другий, щоранку виходячи на шлях назустріч листоноші і тремтячим голосом питаючи його:
— Чи в вас нічого нема для мене, дядьку Маланден?
А той відповідав їй своїм хрипким голосом:
— На цей раз нічого, моя шановна пані.
Звичайно, це вона, та жінка, перешкоджала Полеві відповісти!
Тоді Жанна вирішила їхати, не гаючи часу. Вона хотіла взяти з собою і Розалію, але та відмовилась, щоб не збільшувати витрат на подорож.
Проте служниця не дозволила своїй пані взяти більш як триста франків:
— Л коли вам знадобляться ще, напишіть мені, я піду до нотаріуса і попрошу його послати вам, скільки буде треба. Бо коли вам дам більше, то все перейде до кишені пана Поля.
Одного грудневого ранку вони посідали, нарешті, в візок Дені Лекока, що приїхав, щоб відвезтц їх до поїзда. Розалія вирішила провести свою пані до вокзалу.
Спочатку вони довідались про ціну квитків, потім, коли все вже було зроблено і валізу здано в багаж, почали чекати коло залізних рейок, намагаючись зрозуміти, як може рухатись по них це невідоме їм диво, і до того перейнялися цими думками, що навіть і не згадували про сумну подорож.