Нарешті далекий свисток примусив їх обернутись, і вони помітили якусь чорну машину, що все збільшувалась. Із страшенним гуркотом під’їхала вона до них і прокотила довгий ланцюг маленьких будиночків на колесах. Кондуктор відчинив двері, Жанна поцілувала Розалію і, вся в сльозах, увійшла в один з цих будиночків.
Схвильована Розалія кричала:
— До побачення, пані! Щасливої дороги, вертайтеся швидше!
— До побачення, моя люба!
Ще раз пролунав свисток, і вся низка вагонів покотилася, спочатку помалу, потім швидше, і, нарешті, з страшенною швидкістю.
В купе, де сиділа Жанна, спали, притулившись но кутках, двоє якихось панів.
Вона розглядала поля, дерева, ферми, села, приголомшена швидкістю руху, почуваючи себе в якомусь іншому житті, в якомусь новому, чужому їй світі, незнайомому ні її спокійній молодості, ні всьому її одноманітному існуванню.
Вже вечоріло, коли поїзд приїхав у Париж.
Носильник узяв валізу Жанни, і вона пішла слідом за ним, розгублена, не звикла до юрби, що рухалась навколо неї, штовхала її з усіх боків; вона майже бігла за носильником, боячись загубити його з очей.
Опинившись у конторі готелю, Жанна поспішила заявити:
— Я приїхала за рекомендацією пана Русселя.
Господиня готелю, серйозна товста жінка, що сиділа за
своїм бюрком, запитала:
— Хто це такий — пан Руссель?
— Та нотаріус із Годервіля, — збентежено відповіла Жанна. — Він зупиняється у вас щороку.
— Можливо, — заявила товста жінка, — але я його не знаю. Вам потрібна кімната?
— Так, пані.
Лакей, взявши валізу, повів її по сходах.
Серце її стиснулось. Вона сіла за маленький столик і замовила собі бульйону та крильце курчати. Вона нічого не їла з самого ранку.
Сумно пообідала вона при свічці, думаючи про безліч речей, пригадуючи свій переїзд через це саме місто, коли верталася з весільної подорожі, і перші прояви вдачі Жю-льєна під час їх перебування в Парижі. Але тоді вона була молода, довірлива й бадьора. А тепер почувала себе старою, розгубленою, навіть полохливою, безсилою, все її бентежило. Скінчивши обідати, вона підійшла до вікна й почала дивитись на повну людей вулицю. їй хотілось вийти, але вона не наважилась. їй здавалося, що вона неодмінно там загубиться. Лягла й загасила свічку.
Але шум, відчуття близькості незнайомого міста і зворушення від подорожі не давали їй заснути. Минали години. Гомін за вікнами потроху стихав, але вона все ще не могла спати, знервована цією напівтишею великого міста. Звикла до тиші і глибокого сну йолів, який присипляє все — і людей, і тварин, і рослин, а тепер відчувала навколо себе якийсь таємничий рух. До неї долітали якісь майже невловимі голоси, що начебто проходили крізь стіни готелю. Іноді скрипіла де-небудь дошка в підлозі, грюкали двері, дзеленчав дзвоник.
Раптом, близько другої години ночі, коли вона вже починала засинати, в сусідній кімнаті закричала якась жінка; Жанна швидко сіла на своєму ліжку; потім їй почувся чоловічий сміх.
Поволі починало світати, і разом з світанком її опанувала думка про Поля; вона одяглася, як тільки почало розвиднятися.
Він жив на вулиці Соваж, у Сіте. Вона вирішила йти туди пішки, пам’ятаючи поради Розалії про, економію грошей. День був чудовий; холодне повітря щипало обличчя; тротуарами кудись поспішали люди. Вона йшла, як могла швидко, по вказаній їй вулиці, в кінці якої треба було повернути праворуч, потім ліворуч, потім, досягши площі, знову спитати дорогу. Вона не знайшла площі і запитала в булочника, який дав їй інші вказівки. Вона пішла знову,
блукала, заблудилася, слухала нових порад і зовсім розгубилась.
Не тямлячи себе, йшла майже навмання. Вона наважилась уже покликати візника, коли побачила Сену. Тоді пішла уздовж набережної.
Приблизно через годину вона опинилась на вулиці Со-важ, — схожій на зовсім темний провулок.
Зупинилась перед дверима, не маючи сили зробити кроку від хвилювання.
Тут, у цьому будинку, жив Пуле.
Руки й ноги в неї тремтіли; нарешті вона увійшла, пройшла коридор, побачила кімнату швейцара і звернулась до нього, простягаючи срібну монету:
— Чи можете переказати панові Полю де Ламару, що одна стара дама, подруга його матері, чекае його внизу?
— Він уже не живе тут, — відповів швейцар.
Вона вся здригнулась і пробелькотіла:
— А де ж… де живе він тепер?
— Не знаю.
Вона відчула, як у неї запаморочилося в голові, немов перед непритомністю, і деякий час нічого не могла промовити. Нарешті, зробивши надлюдське зусилля, отямилась і прошепотіла: