— Роби, як знаєш, люба.
Вона була так переконана у своїй лихій долі, що, нарешті, перейнялася суто східним фаталізмом. Звикнувши бачити нездійсненність своїх мрій, крах своїх надій, вона вже зовсім не наважувалась що-небудь розпочинати і бувало вагалася протягом цілого дня перш ніж зробити якусь дрібницю, наперед упевнена в тому, що зазнає невдачі і тільки собі нашкодить.
Щохвилини повторювала:
— Мені ні в чому не щастило в житті.
Тоді Розалія скрикувала:
— А що б ви сказали, коли б вам треба було працювати, щоб заробити шматок хліба, коли б вам щодня треба було вставати о шостій годині ранку, щоб іти на поденщину? Багато є таких, що мусили це робити, і, проте, на старості літ вони вмирають від злиднів.
— Але подумай, що я сама-самісінька, — відповідала Жанна, — що мій син покинув мене.
Тоді Розалія обурювалась:
— Подумаєш, яке нещастя! Ну так що? Ну, а сини, що йдуть на військову службу? А ті, що переселяються до Америки?
Вона уявляла собі Америку якоюсь непевною країною, куди їдуть наживати багатство і звідки ніколи не повертаються.
— Завжди настає час, — казала вона далі,— коли треба розлучатись, бо старі й молоді не можуть завжди жити разом.
І вона кінчала жорстоким запитанням:
— Ну, добре, а що б ви сказали, коли б він помер?
На це Жанна нічого вже не відповідала.
З першими теплими весняними днями вона відчула в собі трохи більше сил, але й це повернення бадьорості використовувала лише на те, щоб ще більше віддатися своїм похмурим думкам.
Якось уранці, піднявшись, щоб пошукати щось на горищі, вона випадково знайшла там скриньку, повну старих календарів; деякі сільські жителі мають звичку зберігати їх.
їй здалося, ніби вона знайшла свої давні роки; і, охоплена якимось дивним і неясним хвилюванням, вона спинилась перед цією купою картонних чотирикутників.
Взяла календарі й віднесла їх униз, у зал. Вони були різноманітних розмірів — великі й маленькі. Вона почала розкладати їх на столі по роках. Раптом їй попав до рук перший календар, який вона привезла до Пепля.
Вона довго розглядала його, дивлячись на дні, викреслені нею вранці перед від’їздом у Пепль, на другий день після виходу з монастиря, й заплакала. Вона плакала безнадійними тихими сльозами нещасної старої жінки, перед очима якої наче розгорнулося тепер на столі все її безталанне життя.
І тут її охопило бажання, що перейшло незабаром в якусь божевільну шалену манію: вона захотіла відновити день за днем у своїй пам’яті все, що робила за цей час.
Вона почепила на стіні в хронологічному порядку ці пожовклі квадрати картону і протягом багатьох годин розглядала то один, то другий з них, питаючи себе:
— Що було зі мною в цьому місяці?
Вона відмічала рисочками всі пам’ятні дати свого життя, й іноді їй щастило воскресити цілий місяць, групуючи, зв’язуючи один з одним всі дрібні факти, що траплялись перед чи після тієї чи іншої важливої події.
Завдяки упертій увазі й зосередженим зусиллям пам’яті їй пощастило цілком відновити перед собою два перші роки свого перебування в Пеплі; і ці згадки давноминулого життя поставали перед нею з якоюсь особливою легкістю й виразністю.
Але наступні роки ніби зникли в тумані, змішувались, переплутувались один з одним; і іноді, схиливши над календарем голову й зазираючи в своє минуле, вона довго просиджувала так, не маючи навіть сил пригадати, чи до цього саме календаря належить її згадка.
І вона починала переходити від одного до другого календаря навколо всієї кімнати, що, немов зображеннями Хрис-та, котрого ведуть на Голгофу, була оточена цими картинами її минулого життя. Рантом перед якимось із них вона ставила стілець і, розглядаючи календар, вся віддавалася своїм спогадам і непорушно залишалась так аж до ночі.
Потім зненацька, коли тепле проміння сонця збудило природу, коли на полях почали проростати посіви, а дерева зазеленіли, коли яблуні в садах покрилися рожевим цвітом, сповнюючи рівнину своїми пахощами, незвичайне збудження охопило Жанну.
Вона не могла вже всидіти на місці; невпинно ходила, то виходячи, то знову вертаючись двадцять разів на день, і іноді заходила кудись далеко, блукаючи вздовж ферм в гарячковому і сумному збудженні.
Помітивши маргаритку, що ховалася в густій траві, або сонячний промінь, що ковзав по листю, чи калюжу в колії, в якій відбивалась блакить неба, вона розчулювалася, зворушувалась, хвилювалася; в ній прокидались давні почуття, як відгук її дівочих хвилювань, коли вона мріяла, гуляючи в полях.