Вона відчувала в собі те саме тремтіння, так само тішилась цими пестощами й неясним сп’янінням теплих днів, як і тоді, коли перед нею було все її майбутнє. І тепер, коли майбутнього вже не було, вона знову переживала колишні почуття.
її серце від цього ще зазнавало радості, але разом з цим — і жалю, нібито вічна радість збудженої природи, проходячи в її зів’яле тіло, в її захололу кров, в її пригнічену душу, могла дати їй тільки якусь хворобливу і слабку втіху.
Також здавалось їй, що все навколо неї якось змінилося. Сонце було вже не таке тепле, як у дні її молодості, небо не таке блакитне, трава не така зелена; а квітки — блідіші і не такі запашні і вже не так, як колись, п’янили.
Однак подеколи її охоплювало таке почуття радості, що вона знову починала мріяти, сподіватись, чогось чекати; бо хіба ж можна не сподіватись, наперекір всій лютій суворості долі, коли навкруги так прекрасно?
Цілими годинами вона все ходила, наче її підганяло душевне збудження. Іноді вона раптом спинялась і сідала на краю шляху, поринаючи в свої журливі думки. Чому ніхто не кохав її, як кохають інших? Чому вона не зазнала навіть звичайної радості спокійного існування?
Іноді, забувши на хвилину, що вона вже стара, що в майбутньому в неї нема вже нічого, крім кількох сумних і самотніх років, що вона вже пройшла свій життєвий шлях, — вона, немов колись, у шістнадцять років, починала будувати різні принадні плани і малювати перед собою картини чарівного майбутнього. Але потім її раптом охоплювала жорстока свідомість дійсності. Тоді вона підводилась, почуваючи себе такою безсилою, неначе на її плечі впав важкий тягар, і вже тихою ходою верталась додому, шепочучи:
— О, я стара й дурна. Стара й дурна.
Розалія щохвилини повторювала їй тепер:
— Та заспокойтесь, пані, чого ви так хвилюєтесь?
А Жанна сумно відповідала:
— Що ж ти хочеш, я, як Масакр, доживаю останні дні.
Якось вранці служниця увійшла в її кімнату раніш, ніж звичайно, і, поставивши на нічному столику чашку кави з молоком, сказала:
— Ну, пийте швидше, Дені чекає нас коло воріт. Ми поїдемо в Пепль, бо я маю там справу.
Жанні здалося, що вона зараз знепритомніє, так схвилювали її ці слова. Вона одяглася, вся тремтячи від збудження, бентежачись і слабіючи від самої думки, що знову побачить свою любу домівку.
Променисте небо розстилалось над землею; весело бігла конячка, іноді переходячи в галоп. Коли вони в’їхали в сільце Етуван, Жанна відчула, що їй важко дихати, так забилось її серце; коли ж вона побачила цегляні стовпчики огорожі, вона тихо, проти волі, простогнала: «О-о-о!».
Коня розпрягли в Кульярів, і, поки Розалія з сином ходили в своїх справах, фермери запропонували Жанні пройтися по замку, бо господарів не було дома, і дали їй ключі.
Вона пішла сама і, підійшовши до старого замку з боку моря, зупинилась, щоб розглянути його.
Зовні нічого в ньому не змінилося. Потьмянілі стіни великого сірого будинку були осяяні ласкавим промінням сонця. Всі віконниці були зачинені.
Маленька суха гіллячка впала на її сукню; вона звела очі, гіллячка впала з платана. Жанна наблизилась до могутнього дерева з гладенькою й ясною корою і, наче живу істоту, погладила його рукою. Нога її наткнулася в траві на шматок гнилого дерева; то був останній уламок лавки, на якій вона так часто сиділа зі своїми рідними, тієї лавки, яку було поставлено в день першого візиту Жюльєна.
Потім вона підійшла до подвійних дверей вестибюля і насилу їх відімкнула. Важкий іржавий ключ ніяк не повертався; нарешті замок піддався, якось глухо скрипнувши пружиною, і стулка дверей, спочатку теж трохи туго, відчинилася, коли вона її штовхнула.
Швидко, майже бігом, Жанна кинулась до своєї кімнати. Спочатку вона не впізнала її, бо стіни було обклеєно ясними шпалерами, але, розчинивши вікно, завмерла, схвильована до глибини душі цим обрієм, який так любила, гайком, берестами, рівниною і морем з темними вітрилами, які здавалися здалеку нерухомими.
Вона блукала по великому порожньому будинку, розглядала на стінах кожну знайому їй плямочку, спинилась перед маленькою діркою в стіні, яку зробив барон, коли, згадуючи свою юність, фехтував жартома паличкою.
В матусиній кімнаті вона знайшла встромлену за дверима в темному кутку коло ліжка тонку шпильку з золотою головкою; ясно пригадала тепер, що колись встромила її туди, а потім шукала кілька років. Ніхто не знайшов її. Вона взяла її, наче якусь дорогоцінну реліквію, і поцілувала.