І більш нічого.
Коло третьої години Жанна попросила сусіда запрягти візок і поїхала на станцію Безвіль зустрічати служницю.
Жанна стояла на платформі, втупивши очі в рівну лінію рейок, що бігли до самого обрію, зливаючись удалині. Час від часу вона дивилась на станційний годинник… Ще десять хвилин… Ще п’ять хвилин… ще дві хвилини… і ось зараз… Та все ще нічого не було видно вдалині. Потім вона раптом помітила якусь білу пляму, димок, потім чорну цятку під ним, що все збільшувалася, збільшувалась і з неймовірною швидкістю наближалась до неї. Нарешті величезна машина пішла тихіше і з шипінням прокотилась повз Жанну, що жадібно зазирала в вікна. Деякі з дверей відчинились; почали виходити пасажири — селяни в блузах, фермерші з кошиками, дрібні буржуа в м’яких капелюхах. Нарешті вона помітила Розалію, яка несла на руках щось, ніби пакунок білизни.
Вона хотіла піти їй назустріч, але боялась упасти — так ослабли враз її ноги. Служниця, побачивши її, підійшла до неї сама зі своїм звичайним спокійним виразом обличчя і сказала:
— Добридень, пані; ось я й приїхала, хоч це було не дуже легко.
— Ну, як? — прошепотіла Жанна.
— Та що ж, — відповіла Розалія, — вона вмерла сьогодні вночі. Вони повінчались, ось дитина.
І простягла дитину, сповиту в пелюшки, з яких її не було видно.
Жанна машинально взяла її, вони вийшли з вокзалу й сіли у візок.
— Пан Поль, — сказала далі Розалія, — приїде відразу ж після похорону. Мабуть, завтра в цей самий час.
— Поль… — тільки й прошепотіла Жанна.
Сонце схилялось на захід, обливаючи своїм промінням зелені рівнини, де-не-де вкриті то золотими плямами квітучого польового рапсу, то кривавими плямами маку. Безмежна тиша панувала над спокійною, повного життєвих соків землею.
Візок котився швидко. Фермер цмокав язиком, підганяючи коняку.
А Жанна дивилась перед собою кудись у простір, у небо, де кружляли ластівки, розсікаючи його, немов ракети. І раптом якась приємна теплота, теплота чогось живого, розлилася крізь її сукню по ногах, по всьому тілу; то була теплота маленької істоти, що спала на її колінах.
Тоді безмірне хвилювання охопило її душу. Вона швидко розкрила личко дитини, якої ще не бачила; перед нею була дочка її сина. І коли це тендітне створіннячко, розбуджене яскравим світлом, розплющило свої блакитні очі й заворушило губками, Жанна почала нестямно пестити його, підіймаючи вгору на руках і обсипаючи поцілунками.
Але Розалія, сувора на вигляд і разом з тим задоволена, спинила її.
— Ну, годі, годі, пані Жанно, перестаньте, а то вона почне плакати.
І потім додала, відповідаючи, напевно, на свою власну думку;
— От бачите, яке воно — життя: не таке хороше і не таке вже й погане, як нам здається.
Любий друг
Частина перша
I
Узявши в касирки здачу з п’яти франків, Жорж Дюруа вийшов з ресторану.
Ставний і від природи, і завдяки колишній унтер-офіцерській виправці, він випростався, звичним молодецьким жестом військового закрутив вуса й окинув запізнілих відвідувачів тим швидким і пильним поглядом, яким вродливий молодик, наче шуліка, виглядає здобич.
Жінки звели на нього очі — три молоденькі робітниці, середнього віку, недбало зачесана, неохайна вчителька музики в брудному капелюшку й криво надітій сукні, та дві міщанки з чоловіками — постійні гості цієї дешевої харчевні.
На тротуарі Дюруа хвильку постояв, думаючи, що робити далі. Було 28 червня, і до кінця місяця в нього залишалось у кишені три франки сорок сантимів. Отже, можна було двічі пообідати, не снідаючи, двічі поснідати, не обідаючи — на вибір. Він подумав, що сніданки коштують двадцять два су, а обіди — аж тридцять, і якби задовольнитися сніданками, то в нього залишився б один франк двадцять сантимів; виходить, можна буде ще двічі повечеряти хлібом з ковбасою і випити два кухлі пива на бульварі. Саме це й було б головною витратою і найбільшою утіхою, яку Дюруа дозволяв собі вечорами. Він подався вниз вулицею Нотр-Дам-де-Лорет.
Ішов він так само, як і за тих часів, коли на ньому була гусарська форма, — випнувши груди і широко ставлячи ноги, немовби щойно зліз із коня; він безцеремонно проштовхувався у вуличному натовпі, зачіпаючи плечима і штовхаючи перехожих, ні перед ким не звертаючи з дороги. Трохи збивши набакир свій досить потертий циліндр і стукаючи підборами, він ішов гордовито, як бравий солдат, що опинився серед цивільних і зневажає все: перехожих, будинки — ціле місто.