Навіть у костюмі за шістдесят франків, він усе ж таки зберігав деяку елегантність, дещо крикливу й вульгарну, але все-таки елегантність. Високий, стрункий, білявий, з рудуватим відтінком волосся, з закрученими вусами, що немов пінилися над губою, з блакитними очима і маленькими зіницями, кучерявий від природи, з прямим проділом, він скидався на спокусника з бульварного роману.
Був один із тих літніх вечорів, коли в Парижі нічим дихати. Місто, гаряче, мов лазня, — здавалось, обливалося потом у нічній задусі. Гранітні пащі стічних труб дихали смородом, з підвальних кухонь крізь низькі віконця струмував огидний дух помиїв та прокислих страв.
Швейцари, поскидавши піджаки, сиділи під ворітьми верхи на солом'яних стільцях і курили люльки; повз них, насилу переставляючи ноги, з капелюхами в руках брели перехожі.
Дійшовши до бульвару, Жорж Дюруа знову спинився, роздумуючи, що робити далі. Йому хотілося тепер добратись до Єнісейських Полів, до Булонського Лісу, щоб подихати повітрям під деревами, але його мучило також інше бажання — бажання любовної зустрічі.
Як це станеться? Він не знав, проте чекав її вже три місяці, щодня й щовечора. Інколи, правда, він уривав то тут, то там трохи любовних утіх завдяки своїй вроді й галантній зовнішності, але все сподівався на щось більше, краще..
В його кишенях було порожньо та кров кипіла, і він спалахував від дотику повій, що шепотіли йому на розі вулиць: «До мене не підете, мій красунчику?» — але не наважувався йти з ними, бо не мав чим заплатити; крім того, він чекав інших, не таких доступних поцілунків.
Проте він полюбляв відвідувати місця, де кишать вуличні жінки, полюбляв їхні бали, кав’ярні й вулиці; любив штовхатись серед них, перемовлятися з ними, звертатися до них на «ти», вдихати гострі пахощі їхніх парфумів, почувати їхню близькість. Що не кажи, то були жінки, Жінки, створені для кохання. Він аж ніяк не відчував до них вродженої зневаги, властивої сімейним людям, і він повернув до церкви святої Магдаліни слідом за натовпом, що плив, знеможений спекою. Великі людні кав’ярні вихлюпувались на тротуар, виставляючи відвідувачів на показ під сліпучим, різким світлом вітрин. Перед відвідувачами стояли на чотирикутних або круглих столиках склянки з напоями — червоними, жовтими, зеленими, бурими, всіх відтінків; а в карафках виблискували великі, прозорі, циліндричні грудки льоду, що охолоджували чудову чисту воду.
Дюруа притишив ходу — у нього пересохло в горлі.
Його мучила спрага, яку відчуваєш тільки спекотного літнього вечора, і в його уяві виринало чарівне відчуття холодного напою, що ллється в горло. Але якби сьогодні випити хоч два кухлі — прощай мізерна завтрашня вечеря! А він надто добре знав, що таке піст наприкінці місяця.
Він подумав: «Потерплю до десятої години і тоді вип'ю свій кухоль в Американському кафе. Хай йому чорт! Як усе — ж таки хочеться пити!» І він дивився на всіх отих людей, що пили за столиками, — на всіх тих, хто міг спокійно тамувати спрагу й пити скільки душа забажає. Він проминав кав'ярні з насмішкуватим і зухвалим виглядом, визначаючи на око, з виразу обличчя, з одягу, скільки грошей, напевне, має при собі кожен відвідувач. І його охоплював гнів проти людей, що спокійнісінько сиділи на своїх стільцях. Потрусити б їхні кишені, то знайшлося б і золото, і срібло, і дрібняки. В середньому, кожен повинен мати щонайменше два луїдори; в кав’ярні добра сотня людей: сто разів по два луїдори — це чотири тисячі франків! Граціозно похитуючись, він бурмотів: «Свині!» Якби він міг зловити кого-небудь з них на розі вулиці, в темному закутку, то, слово честі, не вагаючись, скрутив би йому шию, як робив це з селянськими курми під час маневрів.
І йому пригадались ті два роки, коли він був у Африці, де грабував арабів у маленьких фортах Півдня. Жорстока й весела посмішка промайнула на його губах, коли він згадав про одну вилазку, що коштувала життя трьом арабам з племені Улед-Алан, а їм самим — товаришам та йому — дала двадцятеро курей, двох баранів, золота та ще й тему для жартів на півроку.
Винних так і не знайшли, та їх і не шукали — адже араба там вважають до певної міри законною здобиччю солдата.
В Парижі — інша річ. Тут не можна одверто грабувати, з шаблею при боці і з револьвером у руці, як там, на волі і вдалині від правосуддя. У глибині душі Дюруа відчував усі інстинкти унтера, розбещеного у підкореному краї. Звичайно ж, він жалкував за тими двома роками в пустелі. Шкода, що він не залишився там! Але він сподівався, що тут йому буде краще. А вийшло… Вийшло казна-що!