Він замовк на якусь мить, а тоді спитав:
— Ти бакалавр?
— Ні. Я двічі провалився.
— Це нічого, якщо ти скінчив курс. Коли при тобі розмовляють про Ціцерона або Тіберія, ти хоч приблизно знаєш, про кого мова?
— Так, приблизно.
— Гаразд, більше ніхто й не знає, за винятком якихось двох десятків бовдурів, що їм забракло глузду для ділової кар’єри. Мати репутацію розумного — зовсім не важко, тільки не давайся спіймати себе на очевидному неуцтві. Треба маневрувати, уникати труднощів, обходити перешкоди і збивати інших з пантелику за допомогою енциклопедичного словника. Всі люди невігласи і дурні, як вівці.
Форестьє говорив із спокійною зухвалістю людини, що знає життя, і всміхався, поглядаючи на перехожих. Раптом він закашлявся і спинився, чекаючи, поки мине напад, а потім засмучено промовив:
— От халепа — ніяк не можу позбутися цього бронхіту! А тепер же середина літа. Неодмінно взимку поїду лікуватися у Ментону. Тим гірше для діла: слово честі, здоров’я — найдорожче.
Вони пройшли на бульвар Пуассоньєр, до великих засклених дверей, на яких ізсередини було наклеєно розгорнутий номер газети.
Її читали троє перехожих.
Над дверима, немов заклик, впадав у вічі напис, зроблений великими вогненними літерами з газових ріжків: «Французьке життя». І постаті людей, раптом потрапивши у смугу світла, що падало від цих двох пломінких слів, ставали виразні, ясні й чіткі, як удень, а потім знову вмикали в темряві.
Форестьє штовхнув двері, мовивши:
— Заходь!
Дюруа ввійшов, піднявся розкішними, але брудними сходами, що їх було видно з вулиці, проминув передпокій, де два кур’єри вклонились його товаришеві, і спинився в приймальні, припалій пилом і обшарпаній, оббитій жовтувато-зеленим фальшивим оксамитом, що був поцяцькований плямами, а де-не-де наче погризений мишами.
— Посидь, — сказав Форестьє,— я вернусь через п’ять хвилин.
І він зник за одними з трьох дверей, що виходили в приймальню.
Дивний, своєрідний, особливий запах, запах редакційних приміщень стояв тут. Дюруа не рухався — він був трохи приголомшений, а найбільше — здивований. Час від часу мимо нього пробігали якісь люди, вони входили в одні двері й виходили в інші, перш ніж Дюруа встигав розглядіти їх.
Це були або заклопотані молодики із аркушем паперу в руці, що тріпотів на вітрі, який здіймався від їхнього бігу, або робітники-складачі, у яких з-під замащеної друкарською фарбою полотняної блузи видніли бездоганно білий комірець сорочки і сукняні штани, як у світських людей; вони обережно несли друковані відбитки, свіжі, ще зовсім вогкі гранки. Часом заходив якийсь невеличкий чоловічок, вбраний з надто помітною вишуканістю, в сюртуку, що тісно облягав його стан, у вузьких штанях, у черевиках з надто гострими носами, — мабуть, який-небудь репортер, що приносив вечірню великосвітську хроніку.
Приходили ще й інші люди — статечні, в циліндрах з плоскими крисами, немовби такий капелюх мав одрізнятя їх від простих смертних.
Форестьє знову з’явився об руку з високим худим добродієм років тридцяти — сорока, в чорному фраку й білій краватці, дуже смуглявим, з гостро закрученими вусами| зухвалим і самовдоволеним як на перший погляд.
Форестьє сказав йому:
— Прощавайте, любий метре!
Той потиснув йому руку:
— До побачення, любий мій, — і пішов сходами вниз посвистуючи, з паличкою під пахвою.
Дюруа спитав:
— Хто це?
— Жак Ріваль — знаєш, славетний фейлетоніст і дуелянт. Він переглядав свою коректуру. Горен, Монтель і він — це в нас у Парижі три найкращі фейлетоністи, неперевершені щодо дотепності й актуальності. Йому платять тут тридцять тисяч франків на рік за два фейлетони на тиждень.
На порозі вони зустріли невисокого довговолосого чоловіка, товстого й неохайного на вигляд, що, відсапуючи, піднімався сходами.
Форестьє шанобливо вклонився йому.
— Це Норбер де Варен, — сказав він, — поет, автор «Згаслих сонць»; він теж у великій ціні. За кожне оповідання, що він нам дає, платять триста франків, а в найдовшому з них нема і двохсот рядків. Ну, ходім у Неаполітанське кафе, я вмираю від спраги.
Коли вони посідали до столика в кафе, Форестьє крикнув: «Пару кухлів!» — і вихилив свій кухоль одним духом, тим часом як Дюруа пив пиво повільно, смакуючи, як щось цінне і рідкісне.
Товариш його мовчав, немов думаючи про щось, а потім зненацька мовив: