— А чому б тобі не спробувати себе в журналістиці?
Дюруа здивовано глипнув на нього.
— Але… річ у тому… що я ніколи нічого не писав.
— Дарма! Адже пробують, починають. Я міг би взяти тебе, щоб ти збирав для мене інформації, робив ділові та інші візити. Ти мав би для початку двісті п’ятдесят франків і оплату візника. Хочеш, я поговорю про це з видавцем?
— Та звичайно, дуже хочу!
— Тоді зробимо так: приходь до мене завтра обідати; у мене буде тільки п’ятеро чи шестеро гостей: мій патрон — пан Вальтер, його дружина, Жак Ріваль і Норбер де Карен, яких ти оце бачив, та приятелька моєї дружини.
— Згоден?
І Дюруа вагався, почервонівши й розгубившись. Нарешті кін пробурмотів:
— Так… та… в мене нема підходящого костюма.
— У тебе немає фрака? — вражено перепитав Форестьє.— Отакої! Та це ж, далебі, найпотрібніша річ! У Парижі краще не мати ліжка, ніж фрака.
Порившись в кишені жилета, він вийняв кілька золотих, взяв два луїдори, поклав їх перед Дюруа і сказав щиро просто:
Віддаси, коли зможеш. Візьми під заставу або купи на виплат, під завдаток потрібний тобі костюм, зрештою, влаштуй це, як хочеш, але приходь до мене обідати завтра о пів на восьму, вулиця Фонтен, номер сімнадцятий.
Дюруа збентежено взяв гроші, бурмочучи:
— Ти такий добрий, дуже тобі вдячний, повір, що я не забуду…
— Ну, годі про це, — перепинив його Форестьє.— Ще по кухлю, так? — І він крикнув: —Гарсоне, пару кухлів!
Коли вони випили, Форестьє спитав:
— Погуляємо ще з годинку?
— З охотою.
І вони знову рушили в напрямку до церкви Магдаліни.
— Щоб нам таке придумати? — мовив Форестьє.— Кажуть, що в Парижі фланер завжди знайде, де розважитись; це не так. Якщо мені заманеться погуляти ввечері, то я не знаю, куди піти. Гуляти в Булонському Лісі цікаво тільки з жінкою, а не завжди маєш її під рукою; кафешантани хай відвідують мій аптекар та його дружина, а я туди не піду. Що ж залишається? Нічого. Тут слід би розбити літній сад, — такий, як парк Монсо, — відкритий уночі, де можна було б випити чогось холодненького під деревами, Це мало бути б не місце для розваги, а місце для гуляння, за вхід хай би брали дорого, щоб привабити гарненьких дам. Можна було б і походити по алеях, посипаних піском та освітлених електрикою, і посидіти, послухати музику, зблизька чи здалеку. Щось подібне було колись в Мюзара, але там тхнуло шинком — надто багато танцювальних мелодій, але мало простору, тіні й затишку. Потрібен дуже гарний сад, дуже просторий. Це було б чудово. Куди тобі хочеться піти?
Дюруа не знав, що сказати; нарешті він зважився:
— Я ще не був у «Фолі-Бержер». Залюбки зайшов ба туди.
Його супутник вигукнув:
— «Фолі-Бержер»? Справді? Але ж там душно, як у печі. А проте, ходімо, там завжди весело.
Вони повернули назад і попрямували до вулиці Фобур-Монмартр.
Ілюмінований фасад «Фолі-Бержер» яскраво освітлював чотири вулиці, що сходились перед ним. Вервечка візників чекала, коли роз’їжджатимуться.
Форестьє пішов просто до входу. Дюруа спинив його:
— Ми ж не взяли квитків.
Той відказав поважним тоном:
— Зі мною не платять.
Коли він наблизився до контролю, три контролери вклонились йому. Той, що був посередині, потиснув йому руку. Форестьє спитав:
— Чи є у вас гарна ложа?
— Звичайно, пане Форестьє.
Він узяв поданий йому купон, штовхнув оббиті шкірою двері, і вони ввійшли до зали.
Тютюновий дим, мов прозорий туман, оповивав сцену і другий бік театру. Цей легкий серпанок, безупинно здіймаючись білястими хмарками від сигар і цигарок, збирався під стелею й клубочився під широким куполом навколо люстри та над повною глядачів галереєю другого ярусу.
В широкому коридорі, що вів від дверей до кругового проходу, в якому виряджені дівчата блукали в темному натовпі чоловіків, гурт жінок чекав клієнтів перед одним із трьох прилавків, за якими сиділи, наче на троні, три розмальовані й збляклі продавщиці напоїв і кохання.
Високі дзеркала позад них відбивали їхні спини й обличчя перехожих.
Форестьє йшов крізь юрбу швидко, як людина, що має право на увагу.
Підійшовши до капельдинерші, він спитав:
— Де сімнадцята ложа?
— Сюди, пане.
І їх замкнули у дерев’яній скриньці, відкритій спереду і з боків, оббитій червоним, де чотири стільці стояли так тісно, що насилу можна було просунутись між ними. Приятелі посідали праворуч і ліворуч, по довгій закругленій лінії, що сягала кінцями сцени, в таких самих клітках сиділи глядачі. Видно було тільки їх голови і груди.