Можливо, що саме надія натрапити на таку щасливу знахідку підгонила містера Вінтер-Веддерберна відвідувати всі аукціони, де продавалися рідкісні рослини, а може, також і те, що більше нічого в світі не цікавило його. Він був самотній, сором’язливий, досить таки нікчемний чолов’яга і мав доволі грошенят, щоб врятуватись від злиднів, та не доволі нервової енергії, щоб підшукати собі справжню роботу. З неменшим успіхом міг би він збирати марки або монети, перекладати Горація, заводити в палітурки книжки, чи то відкривати нові відміни діатомій. Але якось воно вийшло так, що він захопився орхідеями і посідав маленьку теплицю, якою найбільше пишався.
– Мені чомусь здається, – сказав він якось за кавою, – що сьогодні зі мною конче щось трапиться, – він говорив повагом, так само як і рухався, як думав.
– О, не кажіть такого! – заперечила його економка, що заразом доводилася йому далекою кузиною. Бо ж, як на неї, «щось трапиться» було евфемізмом, що міг мати лише одне значення.
– Ви мене не зрозуміли. Я зовсім не мав на увазі чогось неприємного, хоч я й сам добре не знаю, що, власне, мав я на оці. Сьогодні, – провадив він далі після невеличкої паузи, – у Петерза розпродуватимуть цілу купу рослин з Андаманських островів та з Індії. Піду подивлюся, що там вони мають. Може, часом натраплю на щось цікаве. Буває.
Він подав свою чашку, щоб йому налили кави.
– Чи не та це колекція, що ви мені казали цими днями, – того бідного молодого чоловіка? – спитала кузина, наливаючи йому кави.
– Авжеж, це його колекція, – відповів він і замислився над своєю грінкою.
– Зо мною ніколи нічого не трапляється, – заговорив він знову, думаючи вголос. – Не розумію чому? Іншим завжди щось трапляється. От хоч би Гарвей. Не далі як на тому тижні в понеділок він знайшов шість пенсів, у середу на всіх його курчат напала пошесть, у п’ятницю приїхав з Австралії його брат у перших, а в суботу він зламав собі ногу. Яка сила пригод, не те що в мене!
– А як на мене, то я залюбки відмовилась би від таких пригод, – зауважила кузина, – та й вам з них не велика була б користь.
– Мабуть, що й так, – це трохи неспокійно. Та бачите... зо мною зроду нічого не траплялось. І коли був маленьким, не зазнав жодної приключки, а як виріс, то навіть не закохався й разу. Ні разу не був одружений... Я часто собі думаю, як то почуває себе людина, коли з нею щось трапляється, щось справді надзвичайне. Власник тієї колекції мав усього тридцять шість років, коли помер, виходить, був молодший за мене на цілих двадцять років. А він двічі був жонатий, один раз брав шлюбну розлуку, чотири рази хворів на малярію, раз зламав собі ногу, забив одного малайця, сам був поранений отруйною стрілою. Кінець-кінцем він загинув від п’явок у джунґлях. Безперечно, турбот і хвилювань випало йому чимало, але ж, розумієте, все те, мабуть, було дуже цікаво, за винятком, може, п’явок.
– Я певна, що з того всього не було йому найменшої користи, – переконано заперечила економка.
– Може й так, – згодився Веддерберн і глянув на годинника. – Двадцять три на дев’яту. Я поїду потягом, о дванадцятій без чверти, отже часу задосить. Мабуть, одягну свою альпакову куртку, – сьогодні доволі тепло, – сивого капелюха і руді черевики.
Він глянув у вікно на ясне небо і на осяяний сонцем сад, потім нервово закинув погляд на кузину.
– А я гадаю, що коли ви їдете до Лондона, то найкраще взяти з собою паросолю на дощ, – сказала вона рішучим тоном. – Поки ви повернетеся додому, погода може змінитись.
Містер Веддерберн повернувся додому приємно зворушений. Він купив дещо. Рідко коли траплялося, щоб він не розмірковував довго, купуючи щось, а цього разу з першого погляду зважився.
– Тут є кілька екземплярів Vanda, один Dendrobium, Pa laeonophis, – говорив він за обідом, сьорбаючи суп і милуючися на покупку, що лежала перед ним на бездоганно чистій скатерці. Він поволі доїдав свій обід і переказував кузині все, що стосувалося до його нового придбанку. Він мав такий звичай – ще раз увечері переживати знову кожну свою подорож до Лондона, щоб розважити кузину і для власної своєї втіхи.
– Я почував, що сьогодні зі мною щось трапиться. І я взяв і купив все це. Знаєте, деякі з них, я певен, будуть знамениті. Не знаю вже чому, але цього я певен так, наче хтось сказав мені, що деякі будуть напрочуд гарні. Про оце, – сказав він, показуючи на поморщене коренище, – ніхто не міг сказати, що воно таке. Можливо, що це Раlаеonophis, а може й ні. Може, якийсь новий вид, а то й новий рід. Це останнє, що бідний Беттен додав до своєї колекції.