– Яке бридке на вигляд! І форма така огидна, – зауважила економка.
– А як на мене, воно й форми ніякої не має.
– Терпіти не можу безформних речей, – промовила економка. – Стирчить в усі боки.
– Завтра я заберу його і посаджу у вазон.
– Немов павук, що вдає неживого, – правила своє кузина.
Веддерберн усміхнувсь і, нахиливши голову набік, придивився до кореня.
– Звичайно, на взір грудочка не дуже принадна, але ніколи не можна передбачити, на що перетвориться отакий сухий корінчик. Справді, може статися, що з нього розцвіте чудова орхідея... Скільки в мене праці на завтра! Сьогодні вночі я ще поміркую, що з ним робити, а завтра зрання візьмуся до роботи.
– Бідолаху Беттена знайдено мертвого, чи напівмертвого на зарослому мангровіями болоті, я забув, де саме, – заговорив він, помовчавши. – Тіло його лежало, придушивши одну з оцих орхідей. Кілька день перед тим він нездужав, – у нього було щось подібне до тамтешньої пропасниці, – і, я гадаю, він зомлів. Ті болота з мангровіями дуже шкідливі для здоров’я. Кажуть, що коли він упав, п’явки висмоктали з нього геть усю кров до останньої краплі. Хто знає, чи не та це рослина, через яку він наклав життям?
– Від цього вона не здається мені краща.
– Чоловіки мусять працювати, не зважаючи на жіночі сльози, – глибокодумно сказав Веддерберн.
– Тільки уявити собі – смерть без ніяких вигод, на брудному болоті! Страшно й здумати, – пропасниця, а напохваті нема нічого, крім хлородину й хініну, – коли чоловіків лишити самих, вони тільки й живуть, що хлородином та хініном. Захворій – і нікогісінько навколо, крім жахливих тубільців! Кажуть, що Андаманські острів’яни наймізерніші люди. Принаймні навряд чи вони вміють доглядати хворого, бо не здобули належної науки. І все це для того, щоб кілька чоловіка в Англії мали орхідеї!
– Я так само не думаю, щоб це було дуже вигідно, але, очевидно, є люди, яким до смаку такі речі, – заперечив Веддерберн. – В усякому разі тубільці з його загону були досить цивілізовані, щоб зберігати його колекції, аж доки не повернувся його супутник, орнітолог, що блукав на той час у глибині острова. На жаль, вони не могли пояснити, що це за орхідея, і не догляділи її, так що вона засохла. Та через те справа стає ще цікавіша.
– Ще огидніша. Я боюся, чи не пристала до них малярія. А ще як подумаю, що мертве тіло лежало на цій паскудній грудці! Досі це не спадало мені на думку, а тепер... тепер я навіть обідати не можу! Кавалок поперек горла стає.
– Коли хочете, я заберу їх зі столу і покладу отуди, на ослін під вікно. Звідси мені їх буде видно незгірш як тут.
Кілька днів після того містер Веддерберн справді мав силу праці у своїй маленькій вогкій тепличці. Він запопадливо порався з вугіллям, з оцупками тикового дерева, з мохом та всякими іншими таємничими причандалами викохувача орхідей. Йому здавалось, що тепер в його житті напрочуд багато подій. Вечорами він тільки й розмовляв із приятелями, що про орхідеї, і раз-у-раз говорив, що чекає чогось незвичайного.
Декілька екземплярів Vanda і Dendrobium загинули, незважаючи на всі його турботи, а невідома орхідея почала виявляти ознаки життя. Пойнятий захватом, він відірвав свою економку від роботи, – вона варила повидло, – і привів її, щоб вона помилувалась, у теплицю.
– Дивіться, ось брунька, – казав він, – з неї розів’ється листя, а отут випинаються повітряні корінчики.
– Зовсім неначе якісь маленькі білі пальці тягнуться з бурої маси. Не подобаються вони мені.
– Чому не подобаються?
– Не знаю. Вони ніби силкуються дотягтися до вас, до мене. Я не можу перемогти своєї відрази. Завжди так буває, що одне подобається, а інше викликає огиду.
– Не скажу цього напевно, але мені здається, що жодна з відомих мені орхідей не має таких самих повітряних коренів, як оці. Звичайно, це, може, тільки моя уява. Ви бачите, вони на кінчиках неначе трошечки приплескані?
– Не подобаються вони мені, – сказала економка і, раптом здригнувшись, відвернулася. – Добре знаю, що поводжуся по-дурному, і мені дуже прикро це, особливо тому, що ви в такому захваті. Але перед очима в мене весь час стоїть те мертве тіло.
– Та, може, там була зовсім не ця рослина. Я тоді висловив лише свій власний здогад.
Кузина знизила плечима.
– Усе одно, не подобається мені ця рослина, та й годі, – правила вона своє.
Веддерберна навіть трохи образила така огида до рослини, проте це не перешкоджало йому розмовляти з економкою про орхідеї взагалі і про цю зокрема, скільки він хотів і коли хотів.