Віддираючи один по одному присмоктані корені, вона за хвилину визволила містера Веддерберна і відтягла його від цього нелюдського жаху.
Він був увесь білий. Може в дванадцятьох місцях на його тілі видно було маленькі круглі плямочки, і з них точилася кров.
Саме на той час через сад ішов чоловік, якого наймали коли-не-коли на поденне. Він бачив, як розбилось вікно, і здивувався, помітив потім, як економка закривавленими руками витягла з теплиці нерухоме тіло. На хвилину в голові йому завихрилися неймовірні гадки.
– Біжіть принесіть води! – крикнула вона, і голос її відразу розвіяв його підозру.
Робітник удух повернувся з водою і побачив, що економка плакала зі зворушення й, поклавши Веддербернову голову собі на коліна, обтирала йому кров з лиця.
– Що таке? – спитав Веддерберн, злегка розтуливши очі, але зараз же заплющив їх знову.
– Ідіть і негайно покличте сюди Анні, а самі миттю катайте до лікаря Геддона, – сказала вона поденному, беручи в нього воду. Побачивши, що він вагається, додала: – Я все розкажу, коли ви повернетесь.
Веддерберн незабаром знову розплющив очі. Помітивши, що він занепокоївся, бачачи себе в такому незвичайному стані, вона пояснила йому:
– Ви зомліли в теплиці.
– А орхідея?
– Я пригляну за нею, – коротко відповіла кузина.
Веддерберн загубив багато крови, але ніяких небезпечних ушкоджень не зазнав. Йому дали горілки з м’ясним екстрактом, перенесли в будинок, на другий поверх, і поклали в ліжко. Економка уривками розповіла лікареві чудну і мало подібну до правди історію.
– Підіть самі в теплицю і подивіться, – порадила вона.
Крізь відчинені двері тягне знадвору холодним повітрям, і нездорові солодкі пахощі майже зовсім розвіялись. На цегляній підлозі серед темних кров’яних плям лежало поламане повітряне коріння, здебільшого уже пов’яле. Саме стебло зламалось, коли рослина падала на підлогу, і пелюстки квітів поблякли і потемніли з країв. Лікар нагнувсь був, щоб краще розглянути квітку, та помітив, що один з повітряних коренів ще ворушиться, і спинився.
Другого ранку дивовижна орхідея ще була в теплиці, але вся почорніла й загнила. Холодний вранішній вітер грюкав незамкненими дверима. Орхідеї містера Веддерберна позморщувались і посхиляли свої голівки, а сам він лежав у себе нагорі. Він увесь аж сяяв і без кінця балакав, у надмірному захваті з своєї дивної пригоди.
ДОЛИНА ПАВУКІВ.
Над південь троє переслідників круто об’їхали коліно потоку, і перед ними враз розгорнулась простора долина. Майже непроїзний заломистий яр, укритий рінню, що ним вони так довго гнались за втікачами, перейшов на широке похиле узгір’я, і всі троє, наче з одної спільної волі, з’їхали зі стежки і попростували до невеличкого пагорка, порослого оливними деревами. На пагорку вони спинились: двоє, як їм годилося, трохи ззаду, а третій вершник, з вицяцькованою сріблом уздечкою, – попереду.
Деякий час усі троє пильно вдивлялись у широкий простір, що стелився перед ними внизу і зникав у далечині. Похмуру безрадість укритої жовтою травою долини розбивали лише розкидані де-не-де кущі висохлого терника та неясні обриси іншої, видимо, безводної яруги. Пурпурові далекості ген-ген зливалися з блакитними схилами подальших горбів, – горбів, що, може, були зелені, – а понад горбами, неначе висячи в блакиті, височіло снігове верхогір’я, розростаючись дедалі ширше і вільніше на північному заході, в міру того, як береги долини зближалися. На захід долина тяглася вгору аж до обрію і кінчалася десь під самим небом темною плямою, – там починались ліси. Та не на захід і не на схід дивились, не відвертаючи очей, троє вершників, а тільки вниз, у долину.