Сухорлявий чоловік зі шрамом на губі заговорив перший.
– Ніде не видно, – промовив він, розчаровано зітхнувши. – Що ж, – вони на цілий день випередили нас.
– Але вони не знають, що ми женемося за ними, – зауважив маленький чоловік на білому коні.
– Вона, напевно, знає, – гірко сказав ватажок, більше сам до себе, ніж до інших.
– Хоч би й так, проте вони не можуть швидко посуватись, – на них на всіх усього один мул, а дівчині до того весь сьогоднішній день ще й кров ішла з ноги.
Вершник зі срібною уздечкою люто блимнув на нього очима.
– Ви гадаєте, що я цього не помітив? – гримнув він.
– А все ж не завадить нагадати про це, – прошепотів сам до себе маленький чоловік.
Сухорлявий вершник зі шрамом на губі спокійно дивився просто себе.
– Навряд чи вони встигли переїхати долину, – сказав він. – Якщо ми додамо ходу...
Він поглянув на білого коня і замовк.
– Будь вони прокляті, ті білі коні, – пробурчав вершник зі срібною уздечкою і, обернувшись, скинув погляд на тварину, до якої стосувалася його лайка.
Маленький чоловік спустив очі і, дивлячись кудись униз поміж вухами свого понурого коня, промовив:
– Я зробив усе, що міг.
Двоє інших ізнов якийсь час не відводили очей від долини. Сухорлявий провів поверхнею руки по своїй покаліченій губі.
– Уперед! – раптом скомандував власник срібної уздечки.
Маленький чоловік здригнувся і напнув поводи, за ним і решта двоє, і кінські копита м’яко й дрібно зацокали по сухій траві, – вершники ізнов рушили здоганяти втікачів.
Вони обережно спустилися довгим узгір’ям, продерлись крізь гущавину покручених колючих чагарів, минули рогувате, чудної форми, гілля рослин, що стирчало поміж скелями, і опинились на рівному місці в долині. Сліди тут робилися дедалі непомітніші, бо ґрунт був сухий, неродючий, – тільки й була там припала до землі вигоріла, мертва трава. І все ж, низько понагинавшись над кінськими шиями, раз-у-раз зупиняючись і пильно приглядаючись, ці білі люди якось умудрялися не губити слідів своєї здобичі.
Часом їм траплялись витолочені місця, погнуті й поламані стебла цупкої трави, а інколи навіть доволі помітні сліди ніг. В одному місці, де, мабуть, ступила дівчина, ватажок побачив темну криваву пляму, і крізь зуби вилаяв її за дурний розум.
Сухорлявий не відставав від ватажка, а маленький, поринувши в·думки, скакав на своєму білому коні позаду. Так вони їхали один за одним. Вершник зі срібною уздечкою показував дорогу. Ніхто не промовив і слова. Минув деякий час, і маленькому чоловікові на білому коні почало здаватися, що навколо панує надто велика тиша. Він очутився від своїх мрій. Справді тільки легкий кінський тупіт та брязкіт збруї порушували замислений спокій цієї німотної, наче намальованої долини.
Попереду їхали його господар і товариш, уважно нахиляючись ліворуч уперед і безстрасно погойдуючись у такт із ходою коней. Перед ними бігли загострені тіні, тихі, безгучні їхні супутники, а ближче до нього повз по землі його власний скорчений контур. Вершник озирнувся навколо. Що змінилося? Чому така тиша? І він згадав, що коли вони їхали яром, то від його стінок відбивався луною кінський тупіт, і крім того лунав безнастанний акомпанемент камінців, що обсипались і котилися вниз. А що ж іще?.. Ага, нема найменшого вітру. От воно що! Який пустельний, мовчазний край! Яка одноманітна полуднева дрімота! Небо чисте, порожнє, тільки в горішній долині завис темний серпанок туману.
Він випростався, поторкав поводи, склав губи, щоб свиснути, але тільки зітхнув і, повернувшись на сідлі, глянув на розтвір гірської яруги, звідки вони виїхали. Голо! На узбіччях обабіч така ж пустка, жодного дерева, жодної ознаки якого порядного звіра, а що вже казати про людину! Ну й країна! Яка пустиня! І він знову прибрав свою попередню позу.
На мить відчув він утіху: крива, багряно-чорна гілка враз звинулась гадюкою і зникла в рудій траві. Все ж у цій пекельній долині було життя! І ніби, щоб протягти його радість, легкий подих торкнувся його лиця, пролинув якийсь шепіт, цупкий чорнорогий кущ, що стримів на шпилі пагорка, ледве-ледве нахилився, – то була перша призвістка вітерця. Ліниво помочивши слиною пальця, вершник підніс його догори, – і ледве встиг подати назад коня, щоб не наскочити на сухорлявого, що якраз спинився, збившися зі сліду. Застуканий на гарячому, він піймав погляд ватажка, направлений на нього.